Минав другий рік євангельської проповіді Спасителя. Ісус прийшов до Єрусалиму з нагоди «юдейського свята». І тут, біля цілющої купальні Вифезда, Христос зустрічає людину, котра як ніхто інший потребує Його співчуття, любові й допомоги. «Тут був чоловік, — оповідає євангеліст Іоан, — який хворів тридцять вісім років. Ісус, побачивши, що він лежить, і знаючи, що вже довго хворіє, говорить йому: чи хочеш бути здоровим?» (Ін. 5, 5-6).
Тридцять вісім років… У давнину люди часто не доживали й до цього віку. Але хвороба тривалістю в ціле життя — не останнє й навіть не найбільше лихо цього чоловіка. Паралітик (або, як називає його Євангеліє, «розслаблений») лежить біля цілющого джерела, води якого час від часу дарують здоров’я хворим. Та упродовж багатьох років йому так і не вдалося встати на ноги. Час від часу до купальні сходив Ангел Господній і «збурював воду». Проте зцілення, що спричинялося цим таємничим зішестям, на жаль, поширювалося не на всіх. Одужував лише той, хто входив до купальні першим.
«Чи хочеш бути здоровим?» Грецьке слово «ігііс» означає «здоровий». Та це ж саме слово має й інше значення: «неушкоджений», «цілий». Паралітик мріяв про зцілення і здоров’я. Та одужати йому було дуже важко. «Я хочу зцілитися, — відповідає він Христові. Так як зробити це людині самотній, у якої нікого немає? «Але людини не маю, — з гіркотою каже далі розслаблений, — щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню; коли ж я приходжу, інший вже поперед мене входить (Ін. 5, 7).
Ми звикли називати Ісуса Христа Спасителем. Але грецьке «Сотир» — це «Зцілитель». Звідси походить і ключове поняття християнства — «сотиріа», точний переклад якого — «зцілення», «набуття цілісності».
Паралітик хотів устати на ноги, але «не мав людини». І ось до нього приходить ця таємнича Людина. Розслаблений потребував зцілення. І ось до нього приходить Зцілитель. Розслаблений — а в його особі й усе людство — потребував освячення. І ось перед ним постає Той, хто прийшов освятити світ і принести його в дар Своєму Небесному Отцю.
«Ісус говорить йому: встань, візьми постіль твою і ходи. І він одразу одужав, взяв постіль свою і пішов» (Ін. 5, 8-9). Згадуючи Божу милість до чоловіка, який «людини не мав», Церква називає 4-ту Седмицю після Великодня «Неділею розслабленого». Водночас ця сама Неділя є своєрідним «днем ангела» для кожного з нас. Розслаблений або паралітик — це образ кожної людини, яка потребує Божого гласу, аби встати з ложа немочі та гріху. Тому сьогодні, коли ми прослухали євангельську оповідь про зцілення розслабленого, нам варто поміркувати і про походження власних ран. Побачивши себе на ложі гріху, маємо просити Бога, щоби Він зійшов і до нашої немочі, дарував зцілення й нашому — вкритому ранами — тілу…
Чоловік, якого зцілив Христос, хворів ненабагато менше часу, ніж блукав пустелею Ізраїль. А ми з вами вже понад двадцять років блукаємо пустелею Виходу, тікаючи від власного Єгипту — атеїстичної радянської імперії… Здійснюючи вихід із Єгипту, Ізраїль дивовижним чином перейшов Червоне море, що розступилося перед Божим народом і погубило армію єгиптян. А ми з вами сьогодні стоїмо перед власним Червоним морем і просимо Бога, аби Він втрутився у хід нашої історії і врятував наш народ від рук тих, хто прагне повернути Україну під владу імперії, повернути її до «єгипетського» і «рабського» минулого…
Сенс виходу — зовсім не у втечі. Поки Господь проводить Ізраїль крізь випробування виходу, Він формує його як ціле — як єдиний народ. І це ж саме завдання — здобути внутрішню та зовнішню цілісність — постало сьогодні перед Україною. «Тікаючи» від радянської імперії понад двадцять років тому, ми були роз’єднані. Але пройти крізь води сьогоденних випробувань Україна може, тільки якщо об’єднається, подолає внутрішні розділення і чвари, згуртується у єдине ціле.
Тіло може стати цілісним лише внаслідок зцілення духу. А щоб привести до цілісності Україну, необхідно зцілити рану церковного розколу… Дехто волів би, аби все залишалося як є, бо «кожен вже зробив свій вибір». Проте наш учитель і Отець, Блаженніший Митрополит Володимир займав іншу позицію: «за сучасних умов, — писав він, —Українська Православна Церква не має права бездіяльно дивитись на теперішнє розділення».
«Розколи, — наголошував Блаженніший, — це кровоточиві рани на тілі Церкви Христової, які потребують умілого й уважного лікування. І як боляче буває чути з вуст вірних чад нашої Церкви твердження про те, що нас не має хвилювати доля братів і сестер, які перебувають поза євхаристійним спілкуванням із нами. Боляче чути від людей, котрі вважають себе християнами, презирливі слова на адресу наших співвітчизників, що перебувають у складі неканонічних об’єднань» (Доповіді, промові, звернення, К. 2011, с. 405).
Об’єднання українського Православ’я, — стверджує нині дехто, — це виключно «політика». Однак Митрополит Володимир вважав інакше. І для цього відмова від зцілення рани розколу дорівнювала відмові від Євангельської любові та святоотецького вчення.
«Відмова від зцілення рани розколу, — писав Блаженніший, — суперечить самому духу Євангелія, не відповідає вченню отців Церкви. Пригадаймо слова Спасителя: “Коли буде в якогось чоловіка сто овець, і одна з них заблукає, чи не покине він у горах дев’яносто дев’ять і не піде шукати ту, що заблукала? І якщо трапиться знайти її, істинно кажу вам, він радіє за неї більше, ніж за дев’яносто дев’ять, що не заблукали. Так само немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один з малих цих” (Мф. 18,12-14). Хіба ці слова не є для нас прямим закликом докласти всіх своїх зусиль для повернення до спасенного лона Церкви наших братів? Пригадаймо, що для святого апостола Павла думка про його братів по крові, які не прийняли Христа, була великою печаллю і безперестанною мукою серця. І він навіть погоджувався сам бути відлученим вiд Христа заради своїх одноплемінників (Рим. 9, 2-3). Ця мука серця є природною для кожного християнина, який бачить брата, що перебуває на хибному шляху. І цей біль повинен спонукати нас зробити все можливе задля подолання церковних розділень» (Там само, с. 405-406).
Єдиній і соборній Україні необхідна єдина і соборна Церква. Проте відновлення церковної єдності в Україні — завдання дуже складне, адже воно пов’язане з проблемою канонічного статусу нашої Церкви. Майже 25 років тому, в жовтні 1990 року, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Олексій ІІ підписав Грамоту, якою благословлялося «бути відтепер Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні». Згідно з цією Благословенною Грамотою, наша Церква набула права самостійно вирішувати всі суттєві питання свого внутрішнього життя і за своїм статусом наблизилася до Автономних Церков. Предстоятелю УПЦ було усвоєно титул «Блаженніший Митрополит Київський і всієї України». А Українська Церква набула права самостійно засновувати і скасовувати єпархії, а також обирати та висвячувати правлячих і вікарних єпископів. Пізніше ці канонічні права було також соборно закріплено і в новій редакції Статуту про управління Руської Православної Церкви, де Українська Православна Церква була визначена як «самокерована, з правами широкої автономії» (Глава 11, пункт 18).
Що ж таке «самокерована Церква з правами широкої автономії»? З одного боку, це сукупність канонічних прав, яких не мають навіть деякі автокефальні Церкви, наприклад, Еладська. З іншого — термін «самокерована Церква» було впроваджено в нормативні документи РПЦ у 1990-ті роки, коли на уламках радянської імперії розпочалося церковне відродження. Саме тоді Православні Церкви в Україні, Молдові, Естонії набули статусу самоврядних. Тому термін «самокерована Церква» є зовсім новим, він не тотожний ані поняттю «автокефальної», ані поняттю «автономної» Церкви, що є традиційними для православного передання. А оскільки канонічні права УПЦ зафіксовані сьогодні лише на рівні внутрішньої документації Московського Патріархату, УПЦ не є присутньою в загальноцерковному диптиху Помісних Церков. Більш того, згідно з точкою зору Константинополя та інших Помісних Церков, УПЦ не є самостійною церковною структурою, а лише сукупністю єпархій Московського Патріархату на території України.
І все-таки головна проблема теперішнього статусу нашої Церкви полягає в тому, що, як засвідчили 25 років, що минули після видання Томосу Святішого Патріарха Алексія ІІ, статус «широкої автономії у складі РПЦ» виявився недостатнім для зцілення наявного церковного розділення.
«Розділення мають сьогодні місце у багатьох Помісних Церквах, — пише Митрополит Володимир у своєму Духовному Заповіті, — але порівняно з ними українська проблема є особливо важкою… в Україні поза євхаристичним спілкуванням із Вселенським Православ’ям перебуває приблизно третина тих, хто сповідує православну віру».
Чи готові ці люди об’єднатися з нашою Церквою на основі її теперішнього статусу? На жаль, 25 років розколу красномовно свідчать: об’єднання українського православ’я можливе лише шляхом удосконалення канонічного статусу Православної Церкви в Україні.
Яким може бути вихід із цієї ситуації? Ювілейний Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 2000 року озвучив певне компромісне рішення: «сприяти досягненню загальноправославної згоди з питання проголошення і визнання автономії Української Православної Церкви, що має відбутися з огляду на реальні досягнення у справі подолання розколу» (Соборне визначення про УПЦ, п. 3). Проте за подальші 15 років досягти хоч якихось помітних результатів «у справі подолання розколу» так і не вдалося. Понад те, в Українському Православ’ї окреслилися тенденції, про які згадав у своєму Духовному Заповіті наш покійний Предстоятель:
«Подобається нам це чи ні, але ми маємо визнати: сподівання багатьох, що автокефальний рух в Україні локалізується в західному регіоні і з часом зійде нанівець, не виправдалися. Змінилися люди, безліч наших співвітчизників прийшли до православної віри саме в межах цього руху».
Наскільки важливим для нашого сучасного церковного життя є питання канонічного статусу? З одного боку, це питання має формально-канонічний характер і не впливає на саму сутність церковного життя. Адже життя церковної громади будується навколо Евхаристійної Чаші, а не навколо паперів, що регулюють її канонічний статус. Та якщо розглянемо проблему в її пастирському аспекті, то побачимо, що уточнений канонічний статус може стати великим благом для Церкви. Адже саме завдяки йому сьогодні можна зцілити розкол, що вже багато років терзає нашу Церкву. Саме про це просять наші брати, що, віримо, тимчасово перебувають поза спілкуванням із церковною повнотою.
Ідея повної церковної самостійності в різні часи і в залежності від зовнішніх факторів викликала неоднозначні реакції в українському суспільстві. Вона мала своїх прихильників на Заході України, але болісно сприймалася у східному та південному регіонах, де суспільна свідомість цінувала культурні та духовні зв’язки з православною Росією. Минулого року анексія Криму та військова агресія на Сході України радикально змінили суспільні настрої. Ще рік тому в суспільній свідомості УПЦ була найбільшою Церквою України та «домом молитви», який об’єднував людей різних поглядів й уподобань. А сьогодні, коли на нашу землю прийшла війна, багато хто з наших співвітчизників почали сприймати УПЦ як «дім сепаратизму», як загрозу незалежності та цілісності нашої Держави.
Наскільки справедливим є суспільство у таких розсудах та критиці? На жаль, окремі ієрархи та клірики нашої Церкви справді надають суспільству чимало приводів для спокуси. З іншого боку, критика нашої Церкви з боку суспільства часто має емоційний і політизований характер… Яку ж позицію має зайняти в цій ситуації єпископат Української Православної Церкви?
У ситуації, що склалася, необхідно виявити максимальну тверезість ума і обережність. Треба пам’ятати: створення нових і поглиблення давніх розколів не вирішить українську церковну проблему. З іншого боку, канонічний православний єпископат України, як хранитель апостольського спадкоємства, має взяти на себе відповідальність за майбутнє Православ’я в Україні. Треба чітко зрозуміти: відмовляючись від діалогу з іншими православними юрисдикціями, ми обираємо шлях у історичне небуття, в самоізоляцію. Чи угодно це Богу? Маємо чітко усвідомлювати: історія та Бог, який хоче «щоби всі були одно» (Ін. 17:21), — не пробачать нам, якщо сьогодні не будуть розкриті обійми нашим братам і не зроблено все, що від нас залежить, аби загоївся розкол і була відновлена єдність Українського Православ’я.
«Тут був чоловік, який хворів…» Образ євангельського розслабленого тією чи іншою мірою стосується кожного з нас і всіх нас разом. Ми немічні через наше розділення. Наші члени розслаблені, оскільки ми живемо у ситуації церковного і, як наслідок, психологічного розколу. Наша місія в суспільстві не є ефективною, оскільки, живучи в особливий історичний час, ми намагаємося усіма способами уникнути відповідальності…
Як зцілити вину розколу? Як подолати ворожнечу і почати жити в любові? На початку 2009 року кореспондент журналу «Російський Newsweek» прямо поставив Блаженнішому Митрополиту Володимиру питання про автокефалію. І почув у відповідь: «Цей статус має вінчати всі наші зусилля».
За цей вислів Блаженнішому довелося пережити чимало нерозуміння. Його критикували російські церковні націоналісти. Його звинувачували в тому, що він нібито мріє «померти київським патріархом». Але життя і служіння Блаженнішого засвідчили чистоту його намірів. Він відійшов до Господа канонічним предстоятелем канонічної Української Православної Церкви. І до останньої хвилини дбав про її єдність. Нерідко — ціною самообмеження й відмови від власних ідей та бачення… Маючи власне бачення розвитку УПЦ, Блаженніший не бажав втілювати його шляхом авторитарного управління Церквою. Він завжди наголошував: у слов’янському перекладі Символу віри Церква не випадково називається «соборною». Вона має управлятися соборно…
Ніхто з нас уявити не міг, що на нашій землі спалахне пожежа війни. І ніхто з нас тим більше не міг собі уявити, що ця пожежа проти православної України буде роздмухуватися православними ж братами… Війна — страшне випробування. Проте ця найстрашніша з хвороб є водночас і Божим відвіданням. Господь ніколи не відвертається від нас, коли ми страждаємо. І сьогодні, коли відчуваємо біль і неміч особливо гостро, — Господь близько. Як колись біля Овечої купелі, Господь схилився над нашим розслабленим тілом, нашою країною, нашим народом.
Чи хочемо ми зцілитися? Чи прагнемо віднайти цілісність свого церковного буття? Від того, яку відповідь дасть на це питання кожен з нас, послідовників справи апостола Андрія Первозванного та рівноапостольного князя Володимира, — залежить майбутнє Святого Православ’я у нашій країні, та майбутнє країни як такої. «Встати і ходити» чи лежати в історичному паралічі? Історичний вибір, що стоїть перед нами, не передбачає іншої — третьої — можливості. У нас немає можливості «відмовчатися». Ми не можемо просто проігнорувати історичні виклики, що постали перед нами.
Не приховуватиму: узявши на себе відповідальність, виступивши за зцілення рани розколу, кожному з нас доведеться піти шляхом Блаженнішого Митрополита Володимира і зазнати докорів від лжебратів і тих, хто ототожнює Православ’я з інтересами імперської державності.
Та не будьмо легкодухими. Адже з нами — Сам Христос, Сам Спаситель, Сам Податель єдності.
Христос посеред нас! І є, і буде!
3 травня 2015 року