Що таке усипальня?

Це спеціальне приміщення із підземною церквою на честь Воскресіння Христового, де можна зберігати підписану урну з прахом християнина. Потрапити сюди можна, спустившись сходами з Успенського приділу.

Головне призначення крипти-усипальні – заупокійна молитва. По її периметру розміщено спеціальні ніші для урн із прахом спочилих християн.

Усипальня – це не просто місце, де можна залишити урну з прахом близької людини. Сюди можна приходити будь-якої пори року, щоби провідати померлого родича, помолитися за спокій його душі. Сюди можна приходити на річницю смерті людини, на її день народження або якісь інші пам’ятні дати.

Через певний час за бажанням рідних урну з прахом можна забрати для поховання на цвинтарі або у колумбарії, чи для вивозу за кордон.

Під час молитовного зберігання праху спочилих християн у церковній крипті за їхні душі щоденно підноситься молитва (впродовж усього визначеного родичами терміну). Рідні і близькі можуть приходити не тільки вшанувати прах спочилих, а й помолитися разом із Церквою чи самостійно, отримати втіху і заспокоєння. У церкві можна проводити особливі поминальні літургії та панахиди на замовлення рідних і близьких. Доглянута церковна крипта справляє умиротворююче враження, налаштовує душу на пам’ять про вічне, спонукає до того, щоби творити добро усім людям.

Буває таке, що родичі тривалий час не можуть визначитися, де поховати урну з прахом спочилого, або ж планують через певний час вивезти прах за кордон. Не всі із них зважуться на те, щоби тримати урни з прахом у себе вдома. Для таких випадків, зокрема, може стати рішенням перебування урни з прахом в церковній крипті-усипальні: впродовж сорока днів, року, чи на інший довільний термін. Урна буде в доглянутому тихому місці, а за душу спочилого щодня буде підноситися молитва.

Щоби дізнатися більше про можливість молитовного зберігання праху спочилих в усипальні, зверніться до Спасо-Преображенського собору ([email protected], 098-376-35-97).

Чи дозволяє Православна Церква кремацію?

Попри поширену думку, що Церква не схвалює кремації, в Святому Письмі немає на це конкретної заборони. Ми, християни, віруємо, що настане час, коли Бог воскресить усіх померлих. Перед другим пришестям Ісуса Христа тіла всіх спочилих воскреснуть в оновленому стані, душі поєднаються знову з тілами, тоді відбудеться Божий Суд і почнеться життя майбутнього віку. Процеси, які відбуваються з тілами людей після смерті – рокладання у землі чи воді, або ж розтерзання звірами, чи спалення – не стануть перешкодою для Бога, щоби воскресити їх.

Кремація не є сучасним винаходом. Але в Християнській Церкві вона не практикувалася на тій підставі, що християнство шанує людське тіло і вважає його храмом Святого Духа, а також частково через зв’язок кремації з грецькими та римськими язичницькими обрядами (рання Церква також не сприймала кадіння ладану за богослужінням через те, що це практикували язичники у ідольських культах). «Ми не боїмося ніякої шкоди при будь-якому способі поховання, але дотримуємося старого і кращого звичаю віддавати тіло землі», – писав ранньохристиянський автор Марк Мінуцій Фелікс.

В радянські часи спалення тіл померлих вважалося «прогресивним» явищем і символізувало розрив з християнством. Заборона кремації, яка існувала та існує в деяких церквах, спирається не на біблійні принципи, а радше на традицію. У 1961 році Константинопольський патріарх Афінагор зауважив: «Немає формального православного правила, яке б заперечувало кремацію, проте є великий масив традицій і почуттів, що говорять на користь християнського похорону». 

Сьогодні Православна Церква України та інші християнскі конфесії в нашій державі припускають можливість кремації. В сучасних умовах кремація часто стає єдиним доступним способом похорону для рідних та близьких. Хтось обирає кремацію з екологічних мотивів. Для багатьох людей цей спосіб проведення тіла померлого є прийнятним через необов’язковість прив’язки до певного місця. Адже доволі часто саме могили близьких людей не дають далі рухатись, бо турбують питання: «Хто ж тоді за ними буде доглядати, як же я залишу могили своїх батьків». Якщо ж людина була сильно прив’язана до померлого, то згодом можна перевезти урну з прахом туди, куди вона прямуватиме сама.

Над тими, кого кремують, Православна Церква України звершує чин відспіування, служить за ними панахиди, поминає під час богослужінь. Жодних обмежень для церковної молитви щодо тих, кого кремували, в Православній Церкві України не існує.

Історична довідка щодо поховання при церквах

З давніх часів серед православних християн, у тому числі в Київській Русі-Україні, був поширений звичай робити захоронення священнослужителів, видатних та почесних громадян, діячів культури та благодійників при церквах чи на церковній території. Із зрозумілих причин цю традицію було перервано в радянські часи.

Християнське поховання – це передусім прояв любові до ближнього і поваги до спочилого. Християни ховають померлих з вірою і твердою надією не тільки на безсмертя душі, а й на воскресіння тіла і вічне блаженне життя в оновленому тілі у Царстві Божому. Тіла християн – це вмістилища Духа Святого, тому їм віддається належна пошана й після смерті.

З давніх давен, ще у дохристиянські часи люди намагалися увіковічнити місця поховань. Християни вважали гробницю чи могилу останнім домом любові для померлого. Кладовища часто називали “усипальнями”. Чин похорону часто поєднувався з Божественною літургією. Християни уникали того, щоби робити свої захоронення між могилами язичників, наслідуючи приклад старозавітної історії. Авраам купив особливу печеру для поховання своєї дружини Сари. Яків просив не залишати своє тіло у Єгипті, про це ж потім просив своїх дітей і Йосиф. Все це спонукало християн приховувати свої поховання від погляду непосвячених та від язичників.

Вже від першого століття після Різдва Христового християни при можливості намагалися поховати своїх братів по вірі при храмах або на святих місцях. Так, згідно Євсевію Кесарійському, апостол Яків був похований в Єрусалимі біля Храму, а за Єронимом, могила апостола Якова знаходиться на Єлеонській горі – на пагорбі, з якого Ісус Христос вознісся на Небо. Від четвертого століття, коли Християнська Церква отримала свободу, честь бути похованим у храмі віддавалася християнським імператорам, єпископам, священнослужителям та мирянам, які проводили чесне християнське життя. Тому християнські кладовища зазвичай були розташовані навколо храмів. Так, імператор Костянтин Великий та його діти були поховані у Константинополі у храмі святих Апостолів, святитель Василій Великий – у храмі святого мученика Євтихія.

Благочестивий звичай робити захоронення у храмі чи на церковному подвір’ї був сприйнятий і у Київській Русі після прийняття християнства. При похованні в храмі використовували не тільки землю під підлогою, а й внутрішній простір церкви. Прикладом є Спаська церква міста Переяслав, де захоронення розташовані уздовж південної стіни та у північно-західній частині основного приміщення. Крім того, захоронення знаходяться у притворі та ззовні храму. У київському Софійському соборі захоронення знаходяться у північній галереї. В Успенському соборі Києво-Печерської лаври для захоронень було відведено притвор храму.

Історичні дані свідчать, що у XI-XII ст. у великих містах Київської Русі поступово виникають та починають функціонувати прицерковні цвинтарі, складається традиція вибору місця захоронення з урахуванням сословної приналежності спочилого. Захоронення знатних громадян цього періоду розташовані або всередині храму, або на прилеглій до нього території. Це відповідало головній умові християнського обряду – проведення його на освяченій церквою землі. Формування нового православного обряду поховання відбувалося водночас із зростанням впливу Церкви на життя держави. Це призвело до того, що християнські храми і церковні території стали основним місцем для захоронення знаті, церковних ктиторів, благодійників, видатних громадян, та для організації кладовищ взагалі. До XVI ст. включно території церковних дворів були майже виключно єдиним місцем для розташування кладовищ (тільки в разі епідемій померлих ховали подалі від місць проживання людей).

У подальші століття традиція поховань при церквах зберігалася. На церковній території часто захоронювали священнослужителів, які правили в цій церкві, церковних меценатів, особливо шанованих громадян міста, діячів культури тощо. Так, У Суботові в Іллінській церкві в крипті спочивало тіло гетьмана Богдана Хмельницького. На першому ярусі собору Різдва Богородиці у Козельці знаходиться усипальниця Розумовських (поч. XVIII ст.). У першій половини XIX ст. виник цвинтар на території комплексу Дальніх печер у Києво-Печерській Лаврі. Крім лаврських ченців, тут поховані відомі воєначальники. У кінці XIX ст. біля південної стіни Троїцького собору у Чернігові було поховано видатного байкаря Л.І. Глібова. Цікавим прикладом архітектури середини ХІХ ст. є Всіхсвятська церква у місті Ромни, у цоколі якої споруджено велику усипальню з нішами на кілька десятків захоронень. У крипті собору святої Софії в місті Римі (Італія) був похований патріарх УГКЦ кардинал Йосип Сліпий, а пізніше, за його заповітом, тіло патріарха перепоховали у крипті львівського собору святого Юра.