Християнин. Хоч як нам дивно, та це слово досить важко знайти у Святому Письмі. Слово «християнин» вживається в Новому Завіті лише у двох місцях. У Першому Посланні апостола Петра. Та в 11-й главі книги Діянь святих апостолів, яку читали сьогодні під час Літургії. Там йдеться про те, що вперше учні Христа почали зватися християнами в Антиохії (Діян. 11, 26).

Ми звикли до слів «християни» та «християнство». Проте перша самоназва християн була іншою. Члени християнської громади називали себе «учнями» Христа.

Є така історія з життя духовних шкіл, де здобувають освіту майбутні священики. «Петренко, — питає викладач студента на лекції з Нового Завіту, — скажіть, звідки походить слово «християнин»?» «Слово «християнин», — відповідає студент Петренко, — походить від назви найбільшої світової релігії — християнства…»

У чому полягає сумна іронія цієї історії? У комічній відповіді «студента Петренка» можемо побачити неміч власного християнства. Сучасне християнство занадто формальне, інституціональне. І коли персонаж нашої історії «вихованець Петренко» каже, що слово «християни» походить від назви світової релігії християнства, він неначе виявляє у власній неуцькій відповіді саму сутність сучасного псевдохристиянства. Виявляє, що головним у нашому знесиленому, теплохолодному християнстві є не живий і життєвий зв’язок із Христом, а наслідування релігійної традиції, належність до християнства як «світової релігії».

Ким було перше покоління християн із погляду язичників? Про це можна дізнатися з Першого Послання апостола Петра, де рефреном повторюється думка про нерозуміння та лихослів’я на адресу християн з боку оточуючих. «Майте добру совість, — пише апостол, — щоб тим самим, за що лихословлять на вас, як злочинців, були осоромлені ті, які ганьблять ваше добре життя в Христі» (1 Петр. 3, 16). Отже, перших християн «лихословили як злочинців». Незвично, правда ж? Згадаймо, як ми звикли обґрунтовувати необхідність шанобливого ставлення до християнської Церкви з боку держави та суспільства. Ми посилаємося на значення християнства в історії світової філософії та культури… Говоримо про те, що християнська традиція є підґрунтям нашого національного життя й державності. Нашим постійним аргументом, зрештою, є твердження про те, що християнство, християнська Церква благотворно впливають на суспільну мораль. Але слова апостола про те, що апостолів та їхніх учнів «лихословили як злодіїв», нагадують нам, що головне у християнстві — це не християнська традиція, а Сам Христос.

А чим було християнство в очах тогочасних юдеїв та еллінів? «Бо й юдеї вимагають чудес, i еллiни шукають мудрости, — пише апостол Павло, — а ми проповiдуємо Христа розп’ятого, для юдеїв спокуса, а для еллiнiв безумство…» (1 Кор. 1, 22-23). Порушники традиції та релігійних канонів, сектанти — ось ким були учні Христа для юдейського суспільства. А в очах суспільства язичницького християни були безбожниками та аморальними людьми. «Язичницьке суспільство, — пише протоієрей Олександр Сорокін, — відчувало до християн недовіру та неприйняття, підозрюючи їх в аморальності та атеїзмі… адже християни не брали участі у суспільному релігійному культі й цим зневажали богів» (Христос і Церква в Новому Завіті).

Для християн давнини було очевидним те, на чому пізніше наполягали християнські містики. Християнство невід’ємне від особистості свого божественного засновника. Християнство — це життя заради Христа, життя із Христом і життя у Христі…

Зв’язок Христа та християнства був очевидний не лише для апостолів, а й для наступних поколінь християн. «Ісус Христос, Син Божий, — стверджував святий Кирило Єрусалимський, — дарував нам честь назвати себе християнами» (Десята огласительна проповідь, гл. 16). «Через Христа ми є та іменуємо себе християнами», — вторує йому святий Афанасій Великий (Перша проповідь проти аріан, гл. 2).

Проте історія про студента Петренка та походження слова «християнин» не є випадковою. Це — вирок нашому удаваному християнству. Ця комічна «етимологія» засвідчує і нашу віддаленість від Христа. Виявляє відсутність христоцентричності у нашому житті…

Як відомо, християнство сьогодні є найбільшою релігійною традицією у світі. Адже до християнства сьогодні відносять себе понад два мільярди осіб, тобто більш як третина всього людства. Якщо порівняємо ці цифри з чисельністю прихильників інших світових релігій, побачимо, що нас, християн, сьогодні значно більше. Певну гордість можуть викликати й інші цифри. Приміром, той факт, що християнство нині є не лише наймасштабнішою, а й найпоширенішою світовою релігією, а його прихильники живуть у всіх країнах світу.

Та не будьмо наївними. Адже ми, християни, чудово знаємо зі Святого Письма, що зрештою християнська Церква програє. «Християнство, — стверджує любитель парадоксів — диякон Андрій Кураєв, — це чи не єдиний світогляд на землі, упевнений у невідворотності власної історичної поразки. /…/ У перспективі земної історії — не всесвітньо-історичне торжество Євангелія, а всесвітнє панування антихриста» (Про нашу поразку). Та й чи довго нам залишилося насолоджуватися своїм статусом світової релігійної більшості? Як свідчать соціологічні дослідження, хоча християнство сьогодні і є найбільшою світовою релігією, його швидко наздоганяє іслам. До 2030 року, вважають дослідники, кількість мусульман може перевищити чверть населення Землі. Існують і такі прогнози соціологів, які ще більше шокують нашу свідомість. Якщо теперішні тенденції збережуться, — стверджують деякі вчені, — то до середини століття більш як половина населення Російської Федерації навернеться до мусульманства… У цій країні 74% православних і 7% мусульман, — повідомив дані свого опитування Левада-Центр півтора року тому, коли у Києві розпочався Майдан. Та ось у чому головна проблема сучасного «масового православ’я»: воно не є воцерковленим. «Чи читали ви Біблію?» — поставили запитання соціологи. Й отримали парадоксальну відповідь. Не читав Біблії 61% опитуваних.

Бути християнином сьогодні. У різних країнах світу за цими словами стоїть дуже різний досвід. У країнах «мовчазної» християнської більшості «бути християнином» нерідко означає належати до певної культурної та історичної традиції. Але для країн, де християн сьогодні переслідують, усе інакше. Як повідомляє міжнародна гуманітарна організація Open Doors, минулого року понад 100 мільйонів християн по всьому світу зазнали переслідувань. Ця ж організація публікує список країн, де переслідують і вбивають християн. Північна Корея, Сомалі, Ірак, Сирія, Афганістан, Судан, Іран, Пакистан, Еритрея, Нігерія. У всіх цих і багатьох інших країнах сьогодні бути християнином — це особисте дерзання, особистий подвиг, особистий виклик навколишньому світу.

Щоп’ять хвилин у світі за свою віру помирає християнин. Щороку у світі в результаті релігійних конфліктів насильницькою смертю помирають 105 тисяч християн.

Чи знаємо ми про їхні переслідування? Чи молимося за своїх гнаних братів? Чи допомагаємо їм? Чи бажаємо їм усіма силами своєї душі спасіння та розради?

На жаль, наша любов, як і наше християнство, нерідко виявляються формальними. А дізнавшись про переслідування своїх братів по вірі, ми спочатку відчуваємо жаль, та згодом відволікаємося на щось інше і забуваємо про «чужий» християнський біль.

Що може нас змінити? Як ми — теплохолодні, байдужі й пасивні у духовній боротьбі християни — можемо стати справжніми учнями Христа? Як нам, християнам «мовчазної більшості», стати християнами достовірними, справжніми?

Змінити нас може лише Сам Бог. Зробити нас — формальних, за однією лише назвою, християн — справжніми учнями може лише Сам Христос. Спробуйте розгорнути Євангеліє і прочитати його по-новому. Відволіктися від знайомих слів. Не уявляйте собі ті чи інші картини з євангельської історії. Спробуйте знайти в Євангелії лик Христа, слова Христа, інтонацію Христа.

Усі ми маємо певний досвід молитви. Та спробуйте стати на молитву, нічого не чекаючи. Не чекайте від молитви жодних почуттів чи відчуттів. Не просіть у Бога здійснити ті чи інші ваші бажання. Попросіть Його лише про одне: щоб Він перед вами відкрився, щоб ви змогли хоч деякий час перебувати перед Його Лицем, щоб ви хоч деякий час перебували у Божій Присутності.

Усі ми вважаємо себе гарними друзями, батьками, дітьми, чоловіками й дружинами. Та спробуйте сьогодні побачити у своїх близьких справжніх людей. Спробуйте поставитися до них із усім терпінням, милосердям, любов’ю, на які лише здатна ваша душа.

Я кажу зараз про дуже прості речі. Та якщо нам вдасться пережити і здійснити ці прості речі по-справжньому, ми з вами зможемо сказати разом із апостолом Павлом: я — християнин не лише тому, що таку назву має моя релігія; я — християнин, бо «не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20).

Господи Ісусе Христе! Ты сказав: «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18, 20). Прости нам нашу неміч. Визволи нас від теплохолодності. Дозволь нам побачити Світло Твого лиця. Утверди в нас дар справжньої любові до наших гнаних братів у вірі. Утверди нашу власну віру. Прийди до нас і будь посеред нас.

Христос посеред нас! І є, і буде!

Проповідь на неділю 5-ту після Великодня
(10 травня 2015 р.)