«Коли Всевишній зійшов і мови змішав, то поділив народи; коли ж огненні язики роздав, то покликав усіх до єдності, щоб ми однодушно славили Всесвятого Духа». Слова кондака засвідчують: П’ятидесятниця — це свято єдності. Тут відновлюється, а, точніше, благодатно долається розділення народів, що відбулося за сивої давнини.

«Коли Всевишній зійшов і мови змішав, то цим Він поділив народи». Людина, котра знає і любить Писання, одразу зрозуміє, що йдеться тут про події, описані на самому початку 11-ї глави книги Буття. «На всій землі була одна мова й один говір». Так починає свою оповідь книга Буття про один із найзухваліших проектів давнього людства. «Рухаючись зі сходу, вони знайшли в землі Сеннаар рівнину й оселилися там. І сказали одне одному: наробимо цегли і випалимо вогнем. І стала у них цегла замість каменю, а земляна смола замість вапна. І сказали вони: збудуємо собі місто і вежу, висотою до небес, і зробимо собі ім’я, перш ніж розсіємося по лицю всієї землі. І зійшов Господь подивитися місто і вежу, що будували сини людські. І сказав Господь: ось, один народ, і одна у всіх мова; і ось що почали вони робити, і не відстануть вони від того, що задумали робити; зійдемо ж і змішаємо там мову їхню, так щоб один не розумів мови іншого. І розсіяв їх Господь звідти по всій землі; і вони перестали будувати місто [і вежу]. Тому дано йому ім’я: Вавилон, бо там змішав Господь мову всієї землі, і звідти розсіяв їх Господь по всій землі» (Бут. 11, 2-9).

Археологічні розкопки в Межиріччі засвідчили: тут справді зводили будинки із обпаленої цегли, а також використовували смолу замість вапна. Археологи знайшли залишки споруд, які можна назвати «вежами». Це багатоступінчаті піраміди. У звичайному зикураті було сім поверхів, кожен – певного кольору. На вершині зикурата розташовувалася «обитель богів»… Судячи з біблійної оповіді та єврейського передання, Вавилонська вежа була більш масштабною спорудою. Вчені припускають, що за її зразком у пізніші часи й будували зикурати в Межиріччі. Та головною особливістю вавилонської вежі була її ідеологія. «Збудуємо собі місто і вежу, висотою до небес, і зробимо собі ім’я, перш ніж розсіємося по лицю всієї землі». Переклад тут (як, на жаль, і в багатьох інших фрагментах) не точний. В оригіналі сказано: «щоб нам не розсіятися по лицю всієї землі». Отже, будівництво міста і вежі було, так би мовити, спільним ідеологічним проектом людства, засобом його консолідації. У чому сенс цього проекту?

Відповідь — у зухвалих масштабах споруди. «А голова її в небесах», — каже в оригіналі книга Буття про висоту вежі.

Таким чином, перед нами — проект самообоження. Підносячи до небес власний витвір, давня людина намагається самообожитися, намагається самостійно, без Божої допомоги, освятити створене власноруч. Здавалося б, чому має бути гріховним бажання людства побудувати величну споруду? Та згадаймо для порівняння, з якою богоборчою гординею був пов’язаний перший політ людини до космосу. «Капітаном зорельоту» називали Гагаріна радянські газети 1961 року. «Стрибком у всесвіт» іменували вони вихід радянського корабля на земну орбіту. А на плакаті тих часів під зображенням першого космонавта на тлі ракети із символічною назвою «Восток» стояли безумні слова Маяковського з поеми «Летючий пролетарій»: «Небо осмотрели и внутри, и наружно. Никаких богов, ни ангелов не обнаружено».

Єдність без Бога — це зло, це єдинство заради протистояння Богу. Це не єдність, до якої людину було закликано від самого початку. Тому після вавилонського стовпотворіння настає час зцілення, час П’ятидесятниці — нового образу людства, створеного Духом Святим. «Коли Всевишній зійшов і мови змішав, то поділив народи; коли ж огненні язики роздав, то покликав усіх до єдності, щоб ми однодушно славили Всесвятого Духа». Вся історія людства, на думку Володимира Лоського, — це історія спасіння, в якій можна виокремити три періоди. Перший період охоплює всю давню історію людства і всю старозавітну історію. Це — «тривале приготування до пришестя Спасителя: він триває від гріхопадіння до благовіщення». Другий період відповідає земному життю і вознесінню Христа. «Тут людина не здатна ні на що, — пише Лоський, — тільки Христос Своїм життям, воскресінням і вознесінням звершує справу спасіння». І, нарешті, третій етап нашої історії і спасіння: Етап, який охоплює і наше з вами життя. Це період благодаті, що настав у день П’ятидесятниці. Період, «коли людські особистості, за сприяння Духа Святого, мають вільно здобути те обоження, якого їхня природа раз і назавжди набула у Христі».

Ми, люди пострадянської доби, не завжди можемо до кінця усвідомити цінність людської свободи. Ми звикли жити в умовах пригнічення особистості, в умовах специфічного колективізму, примату колективу над особистістю… Звідси і специфічне розуміння церковної соборності в наш час. Розуміння, що передбачає ототожнення істини із «загальною думкою». Розуміння воцерковленості, це смирення — з безумовним дотриманням «генеральної лінії» церковної більшості. Однак історія Церкви неодноразово засвідчувала, що істина не завжди сповідується церковною більшістю. Позбавлено влади і сану соборним рішенням святителя Іоана Золотоуста. Преподобний Максим Сповідник, який боровся за істину з імперією і «церковною більшістю». Святитель Марк Ефеський, єдиний з церковних ієрархів, котрий не визнав унію на Ферраро-Флорентійському соборі. Життя і подвиг цих святих показують, що часом істина обирає своїм речником чистого серцем «одинака», а не більшість.

Закономірне питання: «Але ж як таке можливо?» —ви. Чому в певний історичний момент Бог довіряє істину меншості чи навіть одній-єдиній людині? Відповідь знайдемо у сьогоднішньому читанні книги Діянь. «Коли настав день П’ятдесятницi, усі вони були однодушно вкупі. I раптом зчинився шум з неба, ніби від сильного вітру, i наповнив увесь дім, де вони перебували. I з’явились їм розділені язики, мов вогненні, i спочили по одному на кожному з них» (Діян. 2, 1-3). Зауважте: благодать Духа Святого дається у свято П’ятидесятниці кожному окремо, кожній людській особистості. Тут утверджується особистісний лад людського життя. Особистість відтепер не приречена бути лише частиною цілого. Кожен з апостолів, тобто кожна людська особистість, отримує у П’ятидесятницю не частину благодаті Святого Духа, а її повноту…

Християнська Церква і традиція не сакралізують індивідуалізм, із яким генетично пов’язана тривала криза сучасної західної культури. Але християнська традиція і Церква не проповідують і колективізму, зі спокусою якого пов’язана російська революція 1918 року… Життєвий лад, який пропонує Церква, не є ні колективістським, ні індивідуалістичним. Церква є Ссоборною. Але в її основі лежить не лише благодатна єдність у Христі, а благодатне розділення язиків у зішесті Святого Духа.

Існує й інший — національний — аспект П’ятидесятниці. Так званий «Вавилонський проект» призвів до «змішання» та множення язиків, народів, мов. Але П’ятидесятниця не скасовує національних мов, а лише освячує їх, тобто дарує апостолам дар свідчити про істину різними мовами. «I сповнилися всі Духа Святого, — свідчить книга Діянь, — i почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм провіщати. У Єрусалимі ж перебували юдеї, люди побожні, з усякого народу під небесами. Коли зчинився цей шум, зібрався народ i схвилювався; бо кожний чув, що вони говорять його мовою. I всі були вражені i дивувалися, кажучи один до одного: «Чи не всі ці, якi говорять, галiлеяни? Як же ми чуємо кожен свою рідну мову, в якій народилися»» (Діян. 2, 4-8).

«Знищити», «скасувати», «заборонити». Як часто і як безвідповідально ми вживаємо ці слова, посилаючись на найвищу інстанцію — Бога та Його Церкву. Та як чинить Сам Бог? Чи прагне Він «скасовувати» і «забороняти»? Бог не скасовує. Він лише відповідає на зло благодіянням. Бог не повертає людство до єдиної і сакральної мови, що існувала до Вавилонського стовпотворіння. Він лише робить національні мови прозорими і зрозумілими для людини Церкви, людини, що отримала дорогоцінний Дар Духа.

Бог ставиться до людської свободи з особливим трепетом. Він перетворює, але не скасовує, освячує, але не знищує. І ми, люди Церкви, маємо наслідувати Бога у цій трепетній і жертовній любові. Ми існуємо у трагічній ситуації церковного розділення. Давня Київська Церква, Церква Володимирового хрещення, нині перебуває у стані розділення й антагонізму. Розкол — це свідчення катастрофічного послаблення любові. І зцілити цю рану може тільки жертовна любов. Про цю любов пише божественний Павло: «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я — мiдь, що дзвенить, або кiмвал, що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва, i знаю всi таємницi, i маю всяке пiзнання i всю вiру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, — то я нiщо. I якщо роздам усе добро моє i вiддам тiло моє на спалення, а любови не маю, то нема менi з того нiякої користи. Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнiвається, не замишляє зла, не радiє з неправди, а радіє iстинi; усе покриває, всьому йме вiру, всього сподiвається, все терпить» (1 Кор. 13, 1-7).

Не заздрить, не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається… Наскільки ж готова самоумалятися істинна любов! Наскільки вона прозора! Скільки в ній справжньої сили! А ми? Чи можемо сказати, що наша любов до тих, хто відділився, «не шукає свого»? Чи можемо стверджувати, що ми «не гніваємося», «не вихваляємося» через те, що нас більше і наш статус є більш беззаперечним? Чи «все покриває» наша любов? Чи всьому ми віримо? Чи всього і всіх чекаємо з надією?

На жаль, дуже часто за словами «діалог любові» стоять лише два слова, але не щире прагнення… Та слова не зможуть залікувати рани розділеного українського православ’я. Тут потрібна реальна, засвідчена справами любов. Тут потрібна здатність «не шукати свого», тобто жертовно зректися всього, крім Христа, заради повернення братів, що відділилися. Тут потрібно вміти відокремити інтереси Церкви як містичного Тіла Христового від інтересів конфесійних і корпоративних. А головне, тут потрібна Божа благодать, що зцілює немічних й наповнює занепалих…

Самі по собі, без Божої допомоги, ми не здатні досягнути єдності. Та це нас не виправдовує. Навпаки, живучи в розділенні, маємо пам’ятати: якщо ми ще не відновили спілкування зі своїми відділеними братами, це означає, що наше життя ще далеке від повноти життя у Христі. Це означає, що ми ще не можемо разом із апостолом Павлом сміливо стверджувати: «Я спiврозп’явся Христовi, i вже не я живу, а живе в менi Христос» (Гал. 2, 19-20).

Бог бажає кожній людині спасіння. Або, мовою Біблії, зцілення, подолання гріховного розколу з Богом, єдності з Ним, а через Нього — з усіма й з усім. Сьогодні, в день святої П’ятидесятниці, бажаю вам цієї благодатної єдності і прошу й молю вас, співбрати у служінні й молитві: дерзайте у любові, прагніть повноти дарів Святого Духа, робіть сьогодні все, від вас залежне, аби подолати гріх розділення і набути заповіданої Богом церковної єдності.

Христова любов, дари Духа Святого і благовоління Отця Небесного нехай пребудуть з усіма вами. Амінь.