За Божественною літургією у сьогоднішній день звучать дві різних євангельських оповіді, де йдеться про зустріч із Богом. Перше євангельське читання оповідало про зустріч із Христом праведного старця Симеона. А в читанні підготовчої Неділі до Великого Посту ми чуємо із уст Христа оповідь про суд над народами Царя, або Сина Людського, Який прийшов у славі. Дві зустрічі… Одна з них – зворушлива та сповнена тепла. А інша – настільки відповідальна, що церковна традиція закріпила за нею назву “Страшний Суд”.

Як оповідає Євангеліє від Луки, на сороковий день після народження Ісуса свята родина за звичаєм принесла Його до Єрусалимського храму, аби “поставити перед Господом” (2, 22). “Був тоді, – оповідає євангеліст Лука, – в Єрусалимі чоловік на ім’я Симеон. Він був муж праведний та благочестивий, що чекав утіхи Ізраїлевої, і Дух Святий був на ньому. Йому було провіщено Духом Святим, що він не побачить смерті, доки не побачить Христа Господнього. І був приведений Духом у храм. І коли батьки принесли Немовля Ісуса, щоб зробити з ним за законним звичаєм, він взяв Його на руки, благословив Бога і сказав…” (Лк. 2, 25-28). А далі у Євангелії містяться слова Симеона, які лунають у храмі щоразу за богослужінням Вечірні: “Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля” (Лк. 29-32).

Зворушлива зустріч. Богонемовля та уповитий сивиною старець. Зустріч Нового та Старого Заповітів… На іконах Стрітення Христос зображується як на руках Богородиці, так і на руках старця Симеона. Але завжди незмінною лишається ключова дія Стрітення – передача Богородицею Богонемовляти на руки праведному Симеонові. Так підкреслюється головна ідея свята: зустрічі Бога з людством.

Ця зустріч не була урочистою. Але вона дійсно відбулася. “Завжди велике криється у малому, – писав Блаженніший Митрополит Володимир, – неперевершене – у смиренному; глибоке – у непримітному, тихому. Як світ, так і храм не пізнали Великого Відвідання і Того, Хто відвідав їх. Не пізнали і не зустріли належним чином свого Владику: не розірвалася завіса церковна, не вийшов назустріч Грядущому в ім’я Господнє первосвященик Єрусалимського храму, не відверзлося Святеє Святих. Усе це до часу лишалося на своїх місцях, виконуючи свою роль та своє призначення. І усе ж зустріч відбулася. Зустріч із людством двох Заповітів. Ті, хто знав пророцтва, символи, прообрази і передбачення, не зустріли Христа. Ті ж, хто тисячоліттями чекав на утіху, зустріли Його в особі праведного Симеона та пророчиці Анни”.

Отже, Стрітення – це приклад вдалої зустрічі, приклад зустрічі, яка дійсно відбулася. Лице до лиця, очі до очей… Бог віддається в руки людей. А Симеон (а з ним і все людство) у благоговінні схиляється перед Богонемовлям, на пришестя Якого у світ він чекав довгі роки…

А уривок із 25-ї глави Євангелія від Матфея, який ми сьогодні також чули, оповідає нам вже про зовсім іншу зустріч (вірші 31-46). Прийшовши у славі, Син Людський збирає біля Свого престолу всі народи й відділяє їх “одних від одних, як пастир відділяє овець від козлищ”. “Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу”, – чують з уст божественного Царя праведники. “Йдіть у вогонь вічний”, – чують вирок Любові ті, хто за свого життя творив зло…

За яким же критерієм Господь відділяє праведних від грішних? Як свідчить Євангеліє, Боже милосердя відкриває врата Царства перед тими, хто за свого життя був милосердним: годував голодних, поїв спраглих, зодягав нагих, приймав подорожніх та відвідував ув’язнених. Суд, про який оповідає сьогоднішнє Євангеліє, – це також зустріч. Але ця зустріч – ніби випускний іспит, де ми маємо відзвітувати про всі зустрічі у своєму житті. Чи зустрівся ти за свого життя зі спраглими, подорожніми, ув’язненими? Чи не закривав очі на їхні страждання? Чи не жив окремо, сам по собі, немов крім тебе нікого й не існує? Спасаючись сам, чи переживав о спасінні других, чи егоїстично казав: Церква – корабель спасення, хто на борт не встиг, так тому і бути.

Странний образ мислення колись заблудшої вівці – егоїстки, що знайшла місце на плечах пастиря й равнодушно дивиться на інших, тих, що чекали коли її знайдуть, дев’яносто дев’ять.

Зустріч із Богом. У ній – сенс і радість нашого життя. Але вона ж може стати “страшною”, якщо за свого життя ми ніколи ні з ким не зустрічалися… “Страшно впасти до рук Бога Живого” (Євр. 10, 31). Страшно, бо побачити Бога як Любов на Страшному Суді може лише людське серце, яке за життя було відкрите Богові та іншим людям.

Бог прагне з нами зустрічатися. Бог прагне спілкування з людиною. Але Він не змушує нас до зустрічі. Щоразу, коли ми відвертаємося від Нього, Він смиренно починає готувати нову зустріч. Але Бог не може змусити нас побачити Себе та інших. Ми звикли вважати себе християнами. Ми вважаємо, що, оскільки ми є членами Церкви, то в нашому житті вже відбулася зустріч з Богом.

Але чи це справді так? Росію та Україну – країни «Святої Русі» – прийнято вважати християнськими. Проте війна на Донбасі засвідчила, що християнство багатьох із тих, хто вважає себе членом Церкви, є, м’яко кажучи, ситуативним. Люди, які розв’язали цю війну, вважають себе православними та формально належать до Церкви. Дуже важко це уявити, але, роздмухуючи пекельний вогонь цієї війни, – деякі вважають, що роблять це заради торжества Православ’я. Дуже боляче про це думати, але щоразу, коли стріляють по живим людям – влучають не лише у наших співгромадян, а й у Христа, зображення якого цілують у храмах.

Нечистота та зло не здатне породити нічого крім зла та нечистоти… В мережі YouTube є відео, де терористи стріляють із гармат. “Во имя Господа Иисуса Христа огонь!» – кричить один й одразу лунає постріл. “Будь милостивый! Во имя Иисуса Христа!” – звучить ще чиясь блюзнірська молитва. Й знову постріл… Терористи вважають, що їхні постріли мають влучити у ворогів Христа. Але насправді вони потрапляють в ікону Христа – ближнього. Потрапляють у Самого Христа, Ім’я Якого вони вимовляють… Так неоязичницька ідеологія перетворюється на зброю проти Христа.

“Ми прагнемо миру, але справедливого”, – можна почути сьогодні від багатьох людей у Росії та Україні. Проте що таке сьогодні “справедливий мир”? Одні вважають, що такий мир можливий, лише після того як Україна відмовиться від самостійної зовнішньої політики та прийме євразійський вектор розвитку. Інші – вважають справедливим максимальне економічне та політичне знесилення самої Російської Федерації, оскільки вона порушила міжнародне право та анексувала українські території.

Наші уявлення про справедливість різняться. Та чи дає ця відмінність у поглядах нам право ненавидіти й убивати один одного? Чи виправдають ті чи інші ідеологічні цінності бодай одну смерть? Чи зможе хтось із нас, перебуваючи лицем до лиця із Христом, сказати Йому: “Господи, прости мені, бо я вбивав заради Тебе і Твоєї справедливості”?

“Йдіть від Мене у вогонь вічний!” – каже праведний Суддя тим, хто не запропонував їжу голодному, не напоїв спраглого, не прийняв подорожнього та не відвідав ув’язненого. Але ж наскільки тяжчим є гріх тих, хто розв’язав війну та опирається встановленню миру! Вбивають та руйнують житлові будинки. Забрали у жінок та дітей чоловіків та батьків. Прирекли тисячі родин на скруту та голод. Незаконно ув’язнюють людей та піддають їх тортурам… І все це дехто намагається виправдати іменем Христа! Чи не треба схаменутися, зупинитися й усвідомити, що Божий гнів не мине? Невже державна велич та імперська ідея виправдають на Страшному суді?

Цей світ лежить у злі. А тому тут ніколи не буде остаточної справедливості, а, отже, завжди існуватиме якийсь привід для війни заради встановлення “справедливого миру”. Нещодавня зустріч у Мінську, столиці третьої слов’янської сестри, надихнула Україну та світ надією на мир. Але чи стане цей обіцяний мир реальністю? Це залежить від сильних світу цього. Це залежить від того, чи захочуть сильні світу цього поступитися своїми геополітичними ідеологемами та інтересами. А ще – це залежить від нас, людей Церкви.

Це залежить від нашої молитви та нашої віри. А ще – від того, наскільки правдивою та вільною від політичного лукавства буде наша позиція.

Якою мовою ми говоритимемо? Лукавою мовою політики чи рідною мовою християнства – мовою Євангелія?

Ми, люди Церкви, часто намагаємося підлаштуватися під світ, аби зберегти у ньому свій вплив та положення. Ми нерідко говоримо правду не до кінця. Ми нерідко мовчимо там, де мали б чітко і однозначно сказати правду. Але якщо Церква мовчатиме і сьогодні, то завтра суспільство вже не віритиме нашим словам. Ми маємо засвідчити: порушники Божого миру не наслідують Царства Небесного. Ми маємо сказати: усі ті, хто сьогодні чекає та провокує “фронтальне зіткнення” та “велику війну” Сходу та Заходу – це діти диявола. Ми маємо нагадати кожному, хто тримає сьогодні зброю в руках: не думайте, що під час війни “Бог заснув” та не бачить людських злочинів та горя. За кожен гріх, за кожне слово, яке провокує війну, за кожну не виправдану необхідністю захищатися смерть, за кожне збиткування з військовополоненого – буде відповідь на Страшному Суді.

“Нині відпускаєш мене з миром”, говорить Симеон перед лицем Христа. А з чим відпустить Божа любов нас? А чим завершиться наша з вами головна зустріч із Богом?.. Ніхто з нас не хоче у день Суду опинитися ліворуч. Ніхто з нас не хоче піти від Лиця Божого без виправдання, почувши страшні слова Божої Любові: “Ідіть від Мене у вогонь вічний”.

Тож згадаймо, що не лише ми, а й інші люди є живими іконами Бога. Згадаємо, що, за словом Христа, Він таємниче перебуває з кожним страдником та спраглим. Вдивімося в лиця інших. І побачимо, що той, хто здавався нам ще вчора ворогом, – є нашим братом та ближнім.

“Якщо ви відмовитеся від звичайного читання Євангелія, – вчить Митрополит Антоній (Блум), – і прочитаєте його новими очима, подивіться, як воно побудоване, то ви побачите, що, окрім зустрічей, у Євангелії взагалі нічого немає”. Але так само влаштоване й наше життя. І в ньому, якщо ми подивимося на нього очами віри, немає нічого крім зустрічей. Однак наші зустрічі з Христом зазвичай відбуваються, коли Він приходить у вигляді інших людей. “Господи! – спитають у Христа грішники у день Суду, – коли ж ми бачили Тебе? Коли відкинули Твою любов? Коли зруйнували Твій дім? Коли стріляли в Тебе з гармат? Коли розпинали та катували Тебе? Тоді скаже їм у відповідь Христос: “Істинно кажу вам, коли ви заподіяли це будь-якій людині за свого життя – ви зробили це Мені”.

Відкиньмо ж диявольську ненависть і зодягнімося у ризу правди. Відкиньмо неоязичницьку ідеологію державної величі і згадаймо, що, за словом Божим, ми, християни, не маємо тут постійного граду, але очікуємо граду майбутнього (Євр. 13,14), граду, архітектором та будівничим якого буде Сам Бог (Євр. 11,10). Попросімо ж у Господа, аби Він, подібно до Симеона, відпустив нас із миром. Благаймо Сина Людського, аби Його Суд був не судом справедливості, а судом Божої любові та милосердя.

Христос посеред нас! І є, і буде!

15 лютого 2015 р.