У другу підготовчу до Великого Посту Неділю за Божественною Літургією ми чуємо притчу Спасителя про милосердного і великодушного отця та двох його синів. Один з них – молодший – якогось часу витребував у батька свою частину спадку й розтринькав її на втіхи. А старший залишився з батьком і роками зберігав йому послух. Геть зубожілий молодший син вирішив повернутися додому. «Батьку! – звернувся він до старого. – Згрішив я перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх». Але милосердний батько керується не справедливістю, а любов’ю. Марнотратця поновлюють у правах, а його брат, котрий увесь цей час сумлінно перебував у батьківському послуху, тепер не знає, що й думати. Йому здається, що вчинок отця неначе зрівняв братів гріх і його доброчинне життя…

Він був слухняним сином і за довгі роки ніколи не порушував батьківської волі. Дні його життя спливали одноманітно: робота і послух батькові. День у день. Година за годиною. Робота і послух… Нині, стомлений, він повертається додому. Будинок ось-ось з’явиться на обрії. Однак, перш, ніж його обриси вималюються на тлі вечірнього неба, він побачить батькову постать. Батько вже немічний. Життєві сили залишають його. Проте щовечора, коли сідає сонце, батько виходить з дому, прямує на дорогу і вдивляється у далечінь. «Кого виглядає батько вечорами? Мене? Чи він досі сподівається, що рано чи пізно тут з’явиться цей пройдоха?»

Кажуть, його молодшого брата нещодавно бачили на узбережжі Середземного моря, у Фінікії, де той займався найганебнішою для юдея справою – випасав череду свиней… А ще ж не так давно про молодшого ходили геть інші чутки. Навколо нього узливалося потоками вино. Він був душею компанії. Ним захоплювалися приятелі та жінки… А тепер, проциндривши все до копійки, він змушений пасти свиней. Яка насмішка долі! Проте батько, здається, й досі сподівається, що молодший повернеться додому… Якось він прямо запитав про це: «Батьку, невже ти досі на нього чекаєш?» Батько промовчав, але він зрозумів, що це так. Чому ж він досі любить цього розпусника?

Старшому синові за традицією належить подвійна частка спадку. Але подвійну частку любові – віддано молодшому… Хіба це справедливо? За свою подвійну частку спадку він отримав і подвійні обов’язки. Варто лише ослабнути батькові, й усі турботи про сім’ю ляжуть на нього. А молодший? Свою частку майна він витратив на розваги й розпусних жінок, але батько любить і чекає на нього всупереч усьому.

Сьогодні довелося багато працювати, і він втомився. На щастя, будинок вже близько… Та чому так яскраво світяться вогні? Звідки ці вигуки та співи? Чому навколо будинку стільки народу? Назустріч біжить батьків слуга. «Брат твій прийшов, – каже він, – і батько твій заколов відгодоване теля, бо прийняв його здоровим». То ось у чому річ! Отже, він повернувся. Недовго ж він утішався компанією свиней… «Передай моєму батькові, що я не ввійду».

Батько виходить назустріч. Він неначе помолодшав. Звідки в нього тепер стільки сил і радощів?

– Чому ти тут? Чому не заходиш усередину?
– Не хочу!
– Але там твій брат! Він знайшовся!
– Брат? Чи ж не він ще вчора марнував добро твоє з блудницями?

Батько прикро вражений. А старший брат продовжує: «Я стільки років служу тобі й ніколи не порушував твоїх заповідей. І де ж моя нагорода? Чому ти стільки разів забороняв мені повеселитися з друзями, а тепер, коли з’явився цей свинопас, ти бенкетуєш і тішишся?» Батько відповідає. Він говорить щось про любов і спорідненість. – «Ти завжди зі мною, – каже батько. – Все моє – твоє. Ходімо ж до вечері…»

Чи увійшов старший син до будинку? Чи приєднався до бенкету на честь повернення свого брата? Чи примирився з ним? Усі ці питання залишаються у Христовій притчі відкритими…

Фарисеї та книжники дорікали Христові, що він спілкується з митарями та грішниками. Тому, коли Спаситель у їхній присутності розповідає притчу про милосердного батька та його синів, це – момент самоапології. «Аналогія повна, – пише єпископ Касіян (Безобразов). – Образ старшого сина, який відтінює своєю черствістю сердечний потяг його молодшого брата, у загальному зв’язку Євангелія від Луки стосується юдеїв. Він показує, що формалізм юдеїв неугодний небесному Отцеві» (Лекції про Новий Завіт. Євангеліє від Луки. Париж, 2004. С. 167).

«Все моє – твоє? А як же твоя любов? Я завжди з тобою? Чому ж тоді ти розпочав бенкет без мене?» Замислившись над психологією старшого сина, ми легко можемо впізнати в ньому власний досвід релігійного законництва.

Ми вже не перший день у Церкві, і з часом її цінності та правила стали й нашими власними цінностями та правилами. Ми намагаємося робити все «правильно». Ми утримуємося від скоромного під час посту й вичитуємо молитовне правило вранці й увечері. В усьому й завжди ми намагаємося дотримуватися «правильних» поглядів і «правильної» сторони. Ми відпускаємо бороди чи носимо довгі одежі. Ми читаємо правильні – православні – книжки і вважаємо Льва Толстого поганим письменником, оскільки його, як відомо, відлучили від Церкви. Ми переглядаємо фільми «Піп» та «Острів» і засуджуємо фільм «Левіафан». Наш лексикон уже давно «воцерковлений», і ми вимовляємо «спаси Господи» замість «дякую» й «ангела за трапезою» замість «смачного».

Та чи наближає нас до Бога вся ця «правильність»? Чи робить нас кращими – чистішими серцем і смиреннішими – наша «церковність»?

«”Церковність” мала б звільняти, – пише отець Олександр Шмеман у своєму Щоденнику за лютий 1974-го року, – але в теперішній її тональності вона не звільняє, а поневолює, звужує, збіднює. Людина починає цікавитися “старим” і “новим” стилем, єпископськими чварами або ж усілякою єлейністю. І духовність починає сприймати як необхідність читати погані книжки, що жахають своєю убогістю та риторикою, усілякі брошурки про чудеса та чудотворні ікони, усіляку сумнівну “поповщину”, весь час базікати на релігійні теми. Замість того, щоб навчати її по-своєму дивитися на світ, на життя, Церква навчає її дивитися на себе. Замість того, щоб по-новому прийняти себе і власне життя, вона вважає за свій обов’язок убиратися в якийсь невиразний, закопчений, олією пропахлий камзол так званого “благочестя”. Замість того, щоб бодай знати, що є радість, світло, сенс, вічність, вона стає дратівливою, вузькою, нетерпимою і досить часто просто злою і вже навіть не кається в цьому, бо все це від “церковності”» (Прот. Олександр Шмеман. Щоденники 1973-1983. М., 2013. С. 76).

Які неприємні слова! І впевнений, немало із тих, хто їх зараз чує, або читає, в глибині серця відчувають суміття. Проте як точно вони передають наш власний досвід! Невиразний, закопчений, олією пропахлий «камзол». Хіба ж це не про нашу праведність? Хіба ж це не ми, захищаючи церковні цінності, часто стаємо дратівливими й нетерпимими? Хіба не про нас наступні слова Шмемана:

«Дивна річ, але майже всі, кого я знав як шукачів “духовності”, були завжди вузькими, нетерпимими й нудними, безрадісними людьми, котрі при цьому всіх завжди звинувачували в “недуховності”. І завжди в центрі них були вони самі, – не Христос, не Євангеліє і не Бог. У їхній присутності не розквітаєш, а, навпаки, якось духовно “зіщулюєшся”. Гординя й егоцентризм, самовдоволення й вузькість – але навіщо ж тоді ця горезвісна “духовність”?» (Там само. С. 73).

Тут отець Олександр висвітлює саму суть релігійного формалізму. Можна вивчити напам’ять сотні цитат зі святих отців. Можна суворо дотримуватися посту і годинами читати молитвослов’я. Але якщо в центрі нашого життя буде самоствердження, а не Христос, то з часом ми станемо ще гіршими, ніж були до свого приходу до Церкви.

Ми станемо похмурими й безрадісними. Ми почнемо ненавидіти життя. Наш погляд згасне, а рухи стануть химерними. Ми перестанемо любити й розуміти людей. А головне – щохвилини, щомиті нашого життя ми відчуватимемо себе на сцені. Ми гратимемо не лише перед іншими, а й перед самими собою. А найстрашніше – гратимемо перед Самим Богом, Який відтепер стане для нас головним глядачем вистави нашого життя.

Як уберегтися від цієї зваби? Як протистояти спокусі самомилування і самоствердження в молитві та церковному житті? Щоб подолати в собі синдром старшого – праведного – сина, ми маємо звернутися до досвіду сина молодшого. Порятунок від лицемірства та фарисейства – у постійному покаянному діянні. Пам’ятаючи про свої гріхи, ми маємо кожну мить свого життя проживати так, як прожив свою мить зустрічі з батьком блудний син.

«Батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином». Нехай ці слова і це покаянне почуття завжди бережуть наше серце від егоцентризму та самовдоволення. Пам’ятаймо: Богові не можна догодити, вбравшись у «камзол благочестя». Йому не потрібно, щоб ми вимовляли безпричинно до місця і не до місця «спаси Господи». До нього не наблизять театральні зітхання і «правильні» культурні та політичні погляди. Єдиний шлях до Отця Небесного – це шлях покаяння, шлях, на якому ми повністю забуваємо про себе і ввіряємо своє життя в руки Божі. Ввіряємо себе в руки, які вже давно розпростерті в очікуванні блудного сина, в очікуванні кожного із нас.

Нехай пребуде з нами милосердя Небесного Отця, любов Його Божественного Сина і животворне дихання Його Духа.

Нехай милосердя Боже поверне кожному з нас його давню синівську гідність!

Христос і любов Його Отця посеред нас! І є і буде!