Проповідь митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра у неділю 16-ту після П’ятидесятниці.

Христос посеред нас! І є, і буде!

Притча Спасителя про таланти розповідає нам історію стосунків багатія та його слуг, яким він тимчасово довірив своє майно. Від’їжджаючи у далекі краї, багатій розподіляє свій капітал поміж слугами. Йдеться про істотні для тих часів суми. Один слуга отримує п’ять талантів (або п’ять тисяч золотих монет), другий – два (або дві тисячі монет), а третій – один (себто тисячу).

Ті, хто отримали більше, ризикують, використовують гроші на діло – і зрештою подвоюють початкову суму. А той, хто отримав тисячу монет, поводиться із довіреною йому сумою занадто обережно. Він просто закопує свої монети в землю, і таким чином ніби знімає з себе відповідальність за їхню подальшу долю.

Повернувшись, багатій кличе до себе слуг і вимагає від них «фінансового звіту». «Я подвоїв те, що ти дав», – відповідають двоє перших слуг. І господар надає їм нових повноважень. «Увійди в радість господаря свого», – звертається багатій до вірних слуг. Цей вислів означає запрошення на радісний бенкет. А отже, вірні слуги не лише зберегли право управляти грошима свого пана. Розділивши із ними трапезу, господар нібито робить їх рівними собі.

Третій слуга у притчі – персонаж явно негативний. У той час як його «конкуренти» подвоїли довірені їм гроші, він спромігся лише зберегти їх для свого пана. Та не перебільшуймо. Ненадійний слуга – не крадій, не злочинець, а просто «фінансовий невдаха».

Утім, головна біда цього чоловіка не в тому, що він виявився «поганим банкіром». Зустрівшись зі своїм паном, цей слуга звинувачує його у жорстокості. «Підійшов, – читаємо ми у євангеліста Матвія, – і той, який одержав один талант, і сказав: господарю! Я знав тебе, як жорстоку людину, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав; і, побоявшись, пішов і заховав талант твій у землю; ось тобі твоє» (Мф. 25, 24-25).

«Ось тобі твоє». Здавалося б, слуга не приховав жодної монети з довіреного йому капіталу, і завдяки цьому вже заслуговує на мінімальне заохочення. Проте стається щось для нас несподіване. Ми розуміємо, що постать господаря багатства у нашій притчі символізує реальність, що перевищує усі наші уявлення, а саме – Бога. І нам важко собі уявити, що Бог може жорстоко засудити людину за «фінансову невдачу».

Проте Бог із притчі про таланти – не лише вимогливий, а й досить жорсткий «бенефіціар» або «вигодонабувач». Слугу-невдаху він не лише позбавляє права управляти грошима, а й виганяє геть. «Отже, візьміть у нього талант, – виголошує свій вердикт багатій із притчі, – і дайте тому, хто має десять талантів. Бо кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має. А негідного раба вкиньте у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 25, 28-30).

Притчі Спасителя не схожі на солодкі повчання деяких священників. Мова Христових притч образна, а сюжет – нерідко драматичний і навіть провокаційний. Приміром, багатій із притчі Христа про таланти вимагає від своїх слуг примноження свого капіталу. Хоча згідно з Законом євреям заборонялося, позичаючи комусь гроші, брати з них відсотки…

І все-таки, замислюючись на цією притчею, ми – як і безпосередні слухачі Христа – чудово розуміємо, що йдеться тут не про гроші, а про щось безмірно цінніше. Талант – це грецька монета, найвища грошова одиниця тих часів. Та коли ми говоримо «закопати в землю талант», то маємо на увазі не гроші, а щось більше.

Кожному з нас Бог вручив те, що є нашим талантом або Божим даром. І хоча ці дари різні, у майбутньому, коли ми зустрінемося віч-на-віч із Небесним Отцем, – кожному з нас доведеться відповідати перед ним за довірений нам скарб. І перед кожним із нас Господь поставить запитання: чи пішов ти на ризик заради того, щоб примножити дані тобі таланти?

«Притча про таланти, – пише святитель Феофан Затворник, – дає думку, що життя – це час торгу. Отже, треба поспішати використати цей час, як і на торжищі кожен поспішає виторгувати, що може… Жоден із тих, хто отримав від Господа життя, не може сказати, що не має жодного таланту; кожен має щось, та ще й не одне: кожному, отже, є чим торгувати й отримувати прибуток. Не озирайся на всі боки і не підраховуй, що отримали інші, а до себе придивися пильно і якнайточніше визнач, що в тобі є і що можеш надбати до того, що маєш, і потім дій за цим планом старанно» (Свят. Феофан Затворник. Думки на кожен день року).

Отже, найочевидніший моральний висновок із притчі Спасителя про таланти – це висновок про нашу відповідальність перед Богом за його дари нам. Проте притча Христа побічно порушує й інше питання. А саме – питання про наше ставлення до чужих талантів.

Згадаймо, як часто в житті стається так, що людина з великими здібностями і сподіваннями зрештою виявляється невдахою. А людина, котра спочатку здавалася «сіренькою» і «непоказною», наприкінці свого шляху стає «стовпом» та «основоположником». «Кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має» (Мф. 25, 29). Ці слова свідчать про те, що наші таланти, так би мовити, «мають ноги». Наші здібності не є чимось, визначеним раз і назавжди. Таланти динамічні. Їх втрачають ледарі й безвідповідальні особи. І примножують ті, хто постійно живе із максимальною внутрішньою напругою…

Таланти приходять і відходять. А свобода, із якою Бог їх розподіляє, нерідко викликає в людини нарікання і заздрість. У нашій притчі не згадується про те, що третій, невірний, слуга міг заздрити двом першим, котрі отримали з рук господаря набагато більші суми. Та озлобленість, із якою невірний слуга промовляє до свого пана, може свідчити про те, що в душі цієї людини давно вже назрівав протест…

«Я знав тебе, як жорстоку людину… і я тебе боявся», – каже невірний слуга своєму панові. Як бачимо, вже на самому початку сюжету між ним і господарем виникло помітне відчуження. Коли і як воно виникло? І що було його причиною? Одним із можливих мотивів «образи» невірного слуги може бути несправедливе, на його думку, розподілення капіталу…

Отже, як ми маємо ставитися до чужих талантів?

Вже саме слово «чужий» мимоволі викриває нашу роз’єднаність, усамітнення, самозосередженість. Але таланти – не приватне володіння, на в’їзді до якого було б доречно повісити знак: «Приватна власність. Вхід заборонено!» Таланти – це територія Бога. А тому їх не можна ділити на «власні» й «чужі».

Ми, християни, віримо, що Бог вручив кожному з нас свій неповторний дар або талант. Та ми розуміємо, що ці дари надано нам Богом не заради нас самих і не заради нашої самореалізації у творчості. У нас немає «наших» і «чужих» дарів. Усю сукупність дарів, усю повноту талантів, усю плерому благодаті – вручено Церкві, вручено єдиній громаді вірних, єдиному, зібраному у Христі, людству.

«Всяке добре даяння i всякий досконалий дар, – пише апостол, – сходять зверху, вiд Отця свiтiв, у Якого немає змiни i нi тiнi перемiни» (Як. 1, 17). Припинімо ж ділити дари на «свої» й «чужі». І поставмо в центрі нашого життя не власне «я», а живу Істину-Христа, у пізнанні Якої полягає сенс нашого життя. Згадаймо про те, що ніхто з нас не є самодостатнім, що всі ми потребуємо Бога й одне одного. Згадаймо про те, що «наші» таланти даються нам не заради нас самих, а заради всіх, заради всієї Церкви, заради нашого спільного Богопізнання.

«Цінуйте своїх ближніх, – навчав нас Блаженніший Митрополит Володимир. – Вдивляйтеся в інших людей. Та нехай ваш погляд буде сліпим до їхніх недоліків. Шукайте в них Божі дари. Шукайте в них таланти, якими їх нагородив Господь, допомагайте іншим людям ці таланти примножити».

Наскільки простим є цей заклик. Та як важко йому реально слідувати. Господи, Ісусе Христе, допоможи нам усім прийняти одне одного і спільно принести Тобі наші дари примноженими. Господи, прости нам нашу рабську невірність і утверди нас на синівському шляху пізнання Твоєї істини.

Христос посеред нас! І є, і буде!