Христос посеред нас! І є, і буде!
«Пам’ятайте наставників ваших, які проповідували вам слово Боже, і … наслідуйте віру їхню» (Євр. 13,7). Виконуючи цю заповідь, наша Церква і наш боголюбивийнарод протягом століть особливим чином ушановували і славили святого Андрія Первозванного – апостола, який колись першим пішов за Христом, а пізніше привів до Нього свого брата апостола Петра і багато язичницьких народів.
За давнім християнським переданням, апостолові Петру випав жереб проповідувати в Римі, Матфею – в Палестині, Маркові – в Єгипті, Іоану – в Малій Азії, Фомі – в Парфії, а Андрію – у Фракії та Скіфії… Середньовіччя мало свій – символічний – погляд на географію. Центром землі вважалося (і зображувалося на картах) місто Христове – Єрусалим. А решта землі була поділена на «апостольські уділи». Канонічне достоїнство Риму та Антіохії спиралося на авторитет первоверховних апостолів Петра і Павла. Олександрія вшановувала апостола Марка. Константинополь, а пізніше і Київська Русь, пов’язували авторитет своєї Церкви з ім’ям апостола Андрія Первозванного.
«Андрій учив у Синопії, і коли прийшов у Корсунь, і довідався, що поблизу Корсуні гирло Дніпрське, і захотів піти в Рим. І прийшов до гирла Дніпрського, і звідти пішов по Дніпру горі, і за призначенням Божим прийшов і став під горами на березі. І, вставши зранку, рече учням своїм, що були з ним: «Бачите гори оці? Яка на горах цих возсія благодать Божа, і має бути город великий, і багато церков Бог воздвигне». І зійшовна гори ці, і благословив їх, і хрест поставив, і помолився Богу, і зійшов з гори тої, де опісля постав Київ, і пішов по Дніпру горі» («Повість врем’яних літ», переклад В. В. Яременка).
Пророцтво про велич Городу і возсіяння благодаті. Благословення Київських гір і воздвиження Хреста… Вдаючись до образної, символічної мови, автор «Повісті» тут розвиває ідею богообраності Русі й особливого статусу Київської землі. «Оскільки святий Андрій Апостол, – стверджував Київський православний собор 1621 року, – є перший Архієпископ Константинопольський, патріарх вселенський та Руський Апостол, і на Київських Горах ноги його стояли, і Русь очі його бачили, і уста благословили … то слушною і побожною річчю буде – урочисто й нарочито празник його відновити; воістину Русь нічим не менша від інших східних народів, мала й вона у себе цього Апостола проповідника». Логіка постанови тут у певному сенсі пояснює логіку «Повісті». «Оскільки святий Андрій Апостол є перший Руський Апостол… воістину Русь не менша від інших східних народів…»
Київ та Єрусалим… Розмірковуючи над їхніми історичними долями, можна виявити чимало спільного. Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія… Захищаючи свій авторитет і канонічне достоїнство, ці церковні кафедри нерідко сперечалися між собою, хто з апостолів, що їх започаткували, «більший» у Царстві Небесному, як колись апостоли за право сидіти біля Христа. І всі вони… забували про те, що Єрусалим – це не лише місто апостола Якова, брата Господнього, а й місто Самого Христа…
Стародавній Рим намагався утвердитися в новому християнському світі як місто Петрове. Константинополь виборював у нього першість, посилаючись на первозванного Андрія. А про місто Христове як би й забули… і до IV століття, коли свята рівноапостольна Єлена «відкрила» Чесний Хрест, – Єрусалиму нібий не існувало.
Подібне забуття після періоду величі за доби Володимира і Ярослава спіткало й Київ. З одного боку, Російська Церква обстоювала своє право на автокефалію і Патріархат за допомогою давнього церковного передання про проповідь апостола Андрія на Київській землі. А з іншого, – для російської свідомості протягом століть Київ був «історичним мерцем». «Віддавши» свою «сакральну силу» Володимиру, а згодом Москві, він перетворився на територію. Тут стояла Свята Софія і спочивали мощі давніх угодників Лаври. І все-таки для великоросійської свідомості ці святині не робили Київ повноцінним містом із власною давньою історією…
Християнські правителі середньовіччя нерідко сприймали причетність до апостольської традиції як привід для зміцнення й розширення влади. «На нашій землі проповідував апостол», – стверджували вони, – «а, отже, ми маємо більше прав, ніж Церква в інших місцях». Однак у світлі християнського універсалізму такі твердження виглядають дещо архаїчно. «Христос постраждав поза міською брамою», – стверджував святитель Іоан Златоуст, який наголошував цим на універсальному, вселенському характері християнства. Якщо в Старому Завіті існувало єдине місто, де особливим чином був присутній Бог, то Новий Завіт – це епоха всеохопного освячення, епоха, коли благодать поширюється з Голгофи на всю землю…
«На Київських горах стояли ноги його, – каже про апостола Андрія собор 1621 року, – і очі його Русь бачили, а уста благословляли…» Ця постанова – частина канонічної традиції нашої Церкви. Але ми не повинні сприймати зв’язок апостола Андрія з Київською Землею як привід для зверхньої гордості. Приймаючи це передання, мусимо пам’ятати, що апостол прийшов на нашу землю, коли вона ще була, образно кажучи, «безвидна і порожня». А привернули його не духовні подвиги наших предків, а бажання поширити Світло Євангелія і на язичницькі народи.
Апостольство – це Божий дар. Дар не заслужений, а вручений із самої лишень Божої милості… А якщо це так, то чи маємо право гордитися даром, який вручено нам Благим Богом на підтримку в нашій немочі?
Порівнюючи Єрусалим із іншими авторитетними християнськими кафедрами Сходу і Заходу, можна сказати, що місто Христове ніколи особливо не виборювало духовну владу. У сучасному церковному диптиху «Мати Церков» посідає 4-е місце. А титул «патріарха», Єрусалиму був дарований лише 451 року, постановою Четвертого Вселенського Собору. Пам’ятаючи про те, що наші предки називали Київ «Другим Єрусалимом», нам буде корисно сьогодні наслідувати духовне смирення цього вічного міста. Єрусалим – місто Христове, а християнська Церква в Єрусалимі була заснована в день П’ятидесятниці. Але свій шлях до історичної величі ця Церква вбачала не в завоюваннях і боротьбі за першість, а в близькості до Христа. Тож, якщо ми справді віримо, що Київ – це «другий і новий Єрусалим», – то маємо шукати справжню велич Київської Церкви не в багатстві та зовнішній величі, а в близькості до Христа, у виконанні Його волі, в житті за Правдою Христовою.
Давність традиції – це не привід для гордині, але привід до постійного випробування себе. Адже Господь вручає Свої дари не для того, щоб вирізнити нас з-поміж інших, а щоб ми їх примножили своєю працею. Чи служить Київський світильник, який Господь запалив рукою Апостола, всьому християнському світові? Чи зросло в серці нашого народу насіння віри, щедро посіяне апостолом Андрієм? Чи гідні ми сьогодні його благословення і пророцтва? Чи досягли наша християнська спільнота, наша Церква, наш християнський Град заповіданої апостолом духовної величі?
Давня церковна традиція каже про те, що Церква, яку Господь ушанував апостольською проповіддю, має особливі канонічні права. І, зберігаючи пам’ять про проповідь апостола Андрія на Київській землі, ми сподіваємося, що з Божою допомогою наша Церква незабаром стане єдиною і посяде належне їй місце в родині Помісних Православних Церков.
Однак, незважаючи на той чи інший канонічний статус та інші історичні обставини,наша Церква завжди залишатиметься Церквою, традиція якої починається від апостола Андрія Первозванного. Ми завжди залишатимемося Церквою Київської Русі. Церквою святого Володимира та Ярослава Мудрого. Церквою святителів Іларіона і Петра Могили. Церквою, яка намагається своїм смиренням і працею зблизити Схід і Захід.
Сьогодні – день пам’яті святого апостола Андрія, і ми згадуємо про особливі зв’язки між ним і нашим народом, нашою країною. Але й зберігаючи пам’ять про його проповіді на Київській землі, і особливим чином ушановуючи пам’ять апостола – ми повинні всіма силами розуму й душі осягнути сенс тієї проповіді, яку він благовістив.
Християнська святиня не може бути для нас вищою за найвищу святиню – Самого Христа. Це твердження не викличе сумніву ні в кого. Та як часто, на жаль, доводиться спостерігати за тим, як у християн другорядне передує головному, людські перекази, «предание старцев» – Переданню Церкви, святині християнські–святині Живого Христа…
Я анітрохи не заперечую необхідність поклоніння тим чи іншим святиням. Але, згадуючи деякі моменти, що зустрічалися в моїй практиці, шкодую, що мої ближні у Христі виявляючи таку ревність до святині, залишаються байдужими до найбільшої зі святинь – Причастя Чесних Тіла та Крові нашого Спасителя, в певній мірі скочуючись до обрядовірства.
Усвідомлюємо, що в цьому і наша провина, провина духовенства, що не завжди правильно орієнтує паству в пріоритетах духовного життя, Євангельських істин. Очікування Антихриста, нажаль, живіше в свідомості нащадків апостола Андрія, ніж очікування Христа.
У чому сенс апостольського благословення на світанку нашої історії? Яким чином проявився духовний зв’язок між Україною, Києвом і Первозванним апостолом? Відповіді на ці питання вже давала наша церковна й історіософьска думка. Але сьогодні, в день пам’яті апостола Андрія, закликаю всіх нас, за допомогою нашої любові й молитви оновити наш зв’язок.
Апостол Андрій проповідував Благу Звістку. Давайте ще раз заглибимось у Новий Заповіт. Спробуймо по-новому пережити Євангеліє. Намагаймося прочитати його так, щоб відчути біля себе реальну присутність Христа, так як відчував його апостол Андрій.
Апостол Андрій полюбив Спасителя і з мужністю переносивза нього всі гоніння, випробування й муки. Спробуймо ж і ми настільки глибоко й особисто полюбити Христа, щоб нас не змогли відлучити від Нього ні біль, ні несподівані повороти долі.
Апостол Андрій народився у Віфсаїді й був, як і брат його Петро, рибалкою. Але зустріч із Христом змінила його життя, і він залишив свою землю, аби стати «ловцем людей», проповідувати Євангеліє Правди в далеких язичницьких країнах. Полюбімо ж і ми інших настільки, щоб у нас більше не залишилося «далеких», і всі стали нашими «ближніми».
Апостол Андрій помер на хресті, а в момент смерті він просив Господа Ісуса Христа прийняти його дух. Будьмо ж і ми до останньої миті свого життя віддані Христу. Коли буде Йому угодно, відійдімо до Нього з молитвою на устах, в єдності з Ним, аби після смерті увійти в Його вічне Царство.
Молитвами святого апостола Андрія, Господи Ісусе, утверди нас у вірі християнській, збільш нашу любов, зміцни наше серце!