Часом нам нелегко повною мірою зрозуміти значення слів Христа або євангеліста. Та ще важче – жити за цими словами. От і сьогодні, з належного за уставом читання, ми чуємо слова Христа, які легко зрозуміти і практично неможливо виконати.

«Ще одного не вистачає тобі, – каже Христос чоловікові, котрий запитує його, – все, що маєш, продай і роздай убогим, і матимеш скарб на небесах, і йди слідом за Мною» (Лк. 18.22). Ми звикли у своєму житті до постійних компромісів. Звикли до того, що віддаємо Богові та Його Церкві певну частину свого життя. Та ось сьогоднішнє Євангеліє ошелешує нас вимогою віддати все, що маємо. Боже Слово сьогодні вимагає від нас, здається, неможливого. Від нас вимагають позбутися геть усього, стати цілковитими банкрутами, не володіти нічим …

«І запитав Його один із начальників, кажучи: Учителю благий, що мені зробити, щоб успадкувати життя вічне? Ісус сказав йому: чого ти називаєш Мене благим? Ніхто не благий, тільки один Бог. Заповіді знаєш: не перелюбствуй, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, шануй батька свого і матір свою. Він же сказав: усе це я зберіг від юності моєї» (Лк 18, 18-21).

На жаль, навіть цей мінімум ми не завжди виконуємо… На жаль, навіть ці слова – «усе це я зберіг від юності моєї» – нам важко повторити перед Лицем Бога, який «бачить таємне». То як нам вмістити в своєму серці слова Христа: «віддай усе»? Як нам погодитися на цю страшну муку: розпрощатися геть із усім, що маємо?

Давні єгиптяни вірили в потойбічне життя і намагалися символічно забезпечити своїх небіжчиків усім необхідним. Простих єгиптян ховали з предметами побуту: кухонним начинням, посудом, їжею. Багатим «щастило» більше. Їх ховали разом із меблями та ювелірні виробами. «Ще краще» велося єгипетським правителям-фараонам. У їхніх гробницях нерідко знаходять не лише предмети розкошу, а й людські рештки. Вважалося, що і в посмерті у правителя мають бути прислужники. А щоб вчасно «доправити» їх у потойбіччя, нещасних приносили в жертву – вбивали …

Ці уявлення здаються нам негуманними і страшними, а логіка древніх єгиптян, та й інших народів, що відправляли подібні ритуали – наївною … Але традиція класти в могилу померлим родичам «необхідні» їм у іншому світі речі збереглася й донині. Приміром, заможних Ромів нині іноді ховають у цілих підземних кімнатах з меблями і телевізором. А, як зізнався одного разу відомий циганський «барон» із Молдови, в могилу його батька поклали навіть машину «Волгу».

Ми можемо іронізувати над цими традиціями. Та чи не смішні ми самі? Чи не смішно те, як ми самі збираємо земний скарб, чудово знаючи, що після смерті не зможемо скористатися нічим із накопиченого?
Поширеною є думка, що жадібність, прихильність до земного – це гріх, притаманний лише багатіям. Не заперечую – заможні люди справді у «зоні ризику». Та чи тільки вони «хворіють» на жадібність? Мені доводилось бачити чимало жадібних людей. Проте далеко не всі вони були багатими…

Віддати все – цю заповідь важко виконати не лише багатому, а й бідному. Адже психологія власництва сягає своїм корінням у нашу підсвідомість. «Бути» і «мати», «існувати» і «володіти». Десь у глибині нашої свідомості ці поняття є синонімами … Митрополит Антоній Сурозький, згадує, як, прийнявши рішення стати ченцем, відчув сильну спокусу, пов’язану з проблемою цілковитої відмови від себе та власності.

«Якось увечері в казармі – згадував митрополит Антоній, – я сидів і читав; поруч мене був олівець отакого розміру, з одного боку підточений, з іншого під’їдений, і дійсно спокушатися було нічим; але раптом краєм ока я помітив цей олівець, і щось мені сказало: ти ніколи більше за все життя не зможеш сказати – це мій олівець, ти відрікся від усього, чим мав право володіти… Вам це, можливо, здасться справжньою маячнею, але будь-яка спокуса, будь-який подібний потяг є свого роду маячнею… Та я дві чи три години боровся, аби сказати: так, цей олівець не мій – і слава Богу!… Протягом декількох годин я сидів перед цим недогризком олівця з таким почуттям, що я не знаю, що б віддав, аби мати право сказати: це мій олівець».

«Владика Антоній був занадто чутливою людиною», – скаже хтось із нас. І виявиться правий. Митрополит Антоній справді був людиною дуже тонкої душевної організації. Але нікчемність предмета не має нас тут бентежити. Як людина тонкої душі владика Антоній зміг пережити трагедію «відмови від усього», розмірковуючи про те, чи має він право володіти недогризком олівця. Але мільйони людей пережили б аналогічні почуття, якби їх змусили відмовитися від чогось більш вагомого й цінного. «Практично, – згадує митрополит Антоній, – це був мій олівець, я ним користувався, я його гриз». Але відмовитися від цього нікчемного майна виявилося дуже важко. І в якийсь момент майбутній чернець зрозумів: хоча предмет і нікчемний, але його душа не є вільною від нього.

Володіти – означає «мати» життя. А відмовитися від усього – це смерть … Жити далі чи померти заради цілковитої єдності з Христом. Ось який екзистенційний вибір насправді стояв тоді перед Митрополитом Антонієм…

«Це моя машина». «Це мій будинок». «Це мої думки». У кожного з нас завжди є речі, – нехай навіть і нематеріальні, – розлучитися з якими нам дуже важко. Деякі президенти та олігархи пристрасно збирають антикваріат та машини, реалізують комплекси неповноцінних дитинства та юності. А багато письменників усе життя маніакально накопичують думки, відчуття, точний опис яких приносить їм славу. Але від’єднати від Бога може не лише шикарне домоволодіння і слуги. Не лише колекція автомобілів. Переживання письменника можуть стати для нього таким самим «майном», як і будинок для багатія. Відомо, що деякі письменники ставали заручниками своєї мови. Прикладом може слугувати Володимир Набоков – російський письменник, мова якого часом викликає у читача гіпнотичний стан. Уся магія Набокова – в його дивовижній мові, вважають багато дослідників. Проте деякі літературознавці висловлюють парадоксальну, на перший погляд, думку: якби Набоков зміг відмовитися від свого дару вводити читача у стан гіпнозу за допомогою слів, він став би ще більш геніальним письменником …

Мова письменника. Шикарна машина багатія. Олівець жебрака. Справа не в предметі чи здібності, якою ми володіємо. Справа у свободі. У тому, чи можемо ми від усього цього відмовитися заради того, щоб стати ближчими до Бога… Нам здається, що накопичуючи переживання, думки і майно, ми крок за кроком вибудовуємо власний світ, власну особистість. Та от що дивно: стати собою ми можемо лише тоді, коли відмовимося заради Бога від усього.

Чи зміг би митрополит Антоній стати собою, якби в момент вибору він не зібрав сили своєї душі й не відмовився від усього, навіть від недогризка олівця? Чи зміг би він настільки сміливо проповідувати про Бога? Чи зміг би так точно формулювати свої думки й переживання? Велич особистості творять безліч маленьких, майже непомітних перемог. І без кожної з них ми не станемо до кінця собою.

Подолати себе – найбільша проблема. Та водночас це – найбільше щастя. Як розповідали мені учасники подій на Майдані, багатьом із них було страшно і хотілося відступити, втекти. Але, подолавши страх, відмовившись відступати й тікати, учасники Революції Гідності раптом виявляли, що вони не до кінця себе знають. Виявляли, що насправді їхнє справжнє «я» – не боїться… стояння за правду це і є справжня Гідність та надбання.

Нас відокремлює від Бога не майно, а слабкість, млявість нашої любові. Як часто ми виправдовуємо себе і свою теплохолодність обставинами власного життя. «Я більше не міг цього терпіти…» «В мене більше не лишилося сил…» «Я не святий…» Кожне з цих тверджень нам зрозуміле і психологічно близьке. Проте кожне з них у певному сенсі є запереченням близькості Бога.

«Я більше не можу терпіти …» Та чи просили ми по-справжньому, щоби Бог дарував нам повноту терпіння? «Я не святий». Та чи знаєш ти, що в цю саму мить – поруч із Тобою, поблизу тебе горить неопалимий вогонь Божої Присутності? Чи пам’ятаєш, що увійти в цей благодатний вогонь Божества зможе лише чистий серцем?

Ми з вами розмірковуємо над почутими сьогодні словами. Кожна людина немічна, і я в тому числі. Не можу, показуючи пальцем, вимагати якихось дій. Кожний повинен сам побачити себе у Христових словах, як в дзеркалі і постаратися змити з цього дзеркала все те, що заважає нам побачити заповідане Христом відображення: «Будьте святі, як і Я».

«Все, що маєш, продай і роздай убогим, і матимеш скарб на небесах, і йди слідом за Мною». Почувши ці слова, чоловік, який запитував Спасителя, засмутився, а юдеї, що були свідками цієї розмови, почали запитувати один одного: «то хто ж може спастися?»

Отже, здається, що спастися майже неможливо. Але слова Христа дарують кожному з нас надію. «Неможливе для людей – можливе для Бога» – каже Спаситель. Не власними силами ми рятуємося, але милістю й силою Всемогутнього Бога. Не наша немічна любов покликана «віддати все». Не самі по собі ми живемо. Всередині нас, усередині нашого серця, всередині людських думок і почуттів – живе Бог, який любить нас і рятує.
Господи Ісусе Христе! Знаючи наші гріхи й немочі – Не залишай нас, але живи в нас і приведи нас у вічне Царство Твоєї любові.

Христос посеред нас! І є, і буде!