«Я Пастир Добрий, – говорить Христос, – і знаю Своїх і Свої Мене знають» (Ін. 10,14). Кожен раз, чуючи ці євангельські слова, згадую про Блаженнішого Митрополита Володимира: людину і ієрарха, який назавжди став, як особисто для мене, так і для тисяч віруючих, зразком Доброго Пастиря.

Вівчарські традиції Сходу відмінні від наших. У нашій традиції вважається традиційним управляти стадом за допомогою собак і батога. Але зовсім не так на Сході, де пастух управляє овечим стадом за допомогою голосу. «І знаю Своїх, і Свої Мене знають», – говорить Христос, ґрунтуючись на саме цих пастуших традиціях Сходу, де вівці впізнають і підкоряються голосу свого пастуха, навіть якщо поруч звучить голос іншого.

Блаженніший Митрополит Володимир керував Українською Церквою в момент її інституційного становлення, коли в його руках була зосереджена чимала канонічна влада. Однак, маючи можливість управляти паствою за допомогою «батога і собак», він вважав за краще здійснювати свої канонічні повноваження за допомогою «голосу», тобто в особистому та довірчому спілкуванні.

Одна з головних проблем історичного Православ’я – значна дистанція між словом і ділом. Так, вважається, що Православ’я – це територія суцільної свободи і соборності. Але якщо уважно придивитися до реалій церковного життя, ми побачимо, що соборність частіше є винятком, ніж правилом.

«Єпископ, – писав нещодавно в своєму блозі протоієрей Георгій Коваленко, – це не феодал і не олігарх, і не” голова обласної релігійної адміністрації “в церковній ієрархії, і не” наглядач “… в церковному” гетто суворого режиму “. Єпископ, насамперед, повинен бути духовним батьком і турботливим пастирем Христового стада, спадкоємцем на шляху проповіді Христа».

Слова отця Георгія, здавалося б, неможливо заперечити. Адже хто з нас при здоровому глузді наважиться стверджувати, що становище єпископа в Церкві можна прирівняти до становища олігарха в посткомуністичному суспільстві?..
І все ж, одна справа теорія, богослов’я, а інше – реальна церковне життя, яке ніколи не було ідеальним…

“З них одні, будучи нащадками збирачів податків,
ні про що інше не думають крім незаконних приписок;
інші прийшли з міняльної лавки, після грошового обміну,
треті – від плуга, опалені сонцем,
четверті – від своєї щоденної кирки і мотики,
інші ж прийшли, залишивши флот або військо,
ще дихаючи корабельним трюмом або з клеймами на тілі…»

Ці слова належать не митрополиту Олександру і не протоієрею Георгію, а святителю Григорію Назіанзіну – одному з найвеличніших Отців Церкви, який так описує сучасні йому візантійські церковні реалії…

Блаженнішому Митрополиту Володимиру випала доля очолити церкву в епоху, яка чимось нагадує той кризовий час, коли жив святий Григорій Богослов. «На очах святителя Григорія, – пише митрополит Іларіон, – відбувалося поступове поневолення Церкви світом, масове обездуховлення єпископату та кліру. Образ єпископа як пастиря, духовного наставника і старця, який володіє, в силу своїх високих духовних якостей, незаперечним авторитетом в очах пастви, поступово змінювався образом єпископа як державного сановника, що бере участь у світських церемоніях, слухняно виконуючи вказівки влади … Грань між Церквою і світом, між “царством духу” і “царством кесаря” поступово стиралася… »

Щось подібне бачимо і в наш час, коли Православна Церква знову постала перед глобальним викликом секуляризації та обездуховлення. Імперія вимагала від Церкви покорятися кесарю. А в наших історичних умовах, у наш посткомуністичний час – від нас, церковних ієрархів, нерідко вимагають лояльності до політичних проектів, які пов’язані з ім’ям того чи іншого олігарха.

Хто такий олігарх в наш час і в нашій країні? Це велетень у країні ліліпутів. Це надбагата і надмогутня людина в країні безправних і бідних … Олігархів ненавидять. І водночас їм – поклоняються. Деякі з них допомагають Церкві. Одні, керуючись принципом соціальної відповідальності. Інші ж – у силу глибоко особистісних причин, сприймаючи Церкву не як один з «корисних соціальних інститутів», а як джерело особистого освячення…

На жаль, навіть для цих – воцерковлених і щирих людей – існує спокуса обміняти свою щедру пожертву на вплив. Жертвуючи Церкві кошти, сучасні «велетні» нерідко в обмін на це чекають від нас особистої і політичної лояльності. Очікують, що їхні політичні проекти отримають підтримку Церкви, здобудуть вищий етичний і сакральний статус…

Митрополит Володимир намагався і вмів бачити в людях добре. Але Блаженніший не був наївною людиною, і розумів, що, приймаючи допомогу в олігархів, Церква ризикує втратити частину своєї свободи. Його життєвим принципом було: «нічого не просити і ні від чого не відмовлятися». Владика знав: будь-яке прохання в майбутньому породжує зворотне прохання… Жити так було вкрай нелегко. Але дотримання цього принципу допомогло владиці в складних життєвих обставинах зберігати незалежність.

«Церква поза політикою», – часто говорив владика. З ним погоджувалися. А потім, ніби не чуючи його слів, знову просили про політичну підтримку. І тоді владика був змушений пояснювати своїм співрозмовникам природу Церкви, соборність її устрою, те, з якою глибокою повагою повинна ставитися Церква до свободи людської особистості…

«Чи потрібна членам Церкви свобода, і де її межа? – Писав Митрополит Володимир у своєму Духовному Заповіті. Чи має бути соборність у Церкві способом її життя чи книжним поняттям, про яке ми згадуємо лише для пояснення того, чим православне розуміння церковності відрізняється від католицького або протестантського? Мало знати правильні відповіді на ці питання.Потрібно жити так, щоб цінності свободи й соборності були реалізовані в церковному житті… Предстоятель Церкви — це друг і слуга кожного. Звісно ж, саме Предстоятель відповідальний за єдність і стан Церкви. Однак для того, щоб церковна єдність не будувалася на адміністративних засадах, потрібно, щоби Предстоятель шанував свободу інших і не порушував соборного устрою Церкви».

Ситуація, в якій в силу історичних обставин опинився Блаженніший, була дуже складною. З одного боку, йому доводилося захищати універсалістський характер Церкви від радикального націоналістичного руху в Україні. З іншого, – захищати кафолічний і наднаціональний характер Церкви від прихильників ідеології «русского мира», для яких УПЦ завжди існувала тільки як синонім «Російської Церкви в Україні».

Пастир добрий … У грецькому оригіналі тут вжито слово «калос» (καλός). Що означає не тільки «добрий» і «благий», а й «хороший», «гарний», «прекрасний». «І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре. І був вечір, і був ранок, день шостий» (Бут. 1,31). У тексті Септуагінти тут зазначено саме «хороший дуже». Світ, створений Богом «хороший»: він – благий і прекрасний, він пронизаний Божими енергіями…

Митрополит Володимир був людиною особливо чуйною до «хорошого» в світі і людині. А його мрією була така Церква, про яку б кожен міг сказати вслід за апостолом Петром: «Господи! Добре (καλόν) нам тут бути » (Мф.17,4).

Наскільки «добре» сьогодні в нашій Церкві? З одного боку, з часів апостольських Божа благодать ніяк не зменшилась. А, отже, і сьогодні з нами Той же Христос, Який преобразився перед апостолами Петром, Яковом та Іваном. З іншого, – наша совість підказує нам, що міра нашого благочестя і любові дуже далека від апостольської.

«Кажу правду в Христі, не обманюю, як свідчить мені моє сумління через Духа Святого, що маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого! Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом» (Рим. 9:1-3). Коментуючи ці сміливі слова апостола, Блаженніший Митрополит писав: «Це мука серця є природною для будь-якого християнина, який бачить заблудлого брата. І цей біль повинен спонукати нас зробити все, що в наших силах, для подолання церковних розділень» (Слово при відкритті першого засідання комісії Міжсоборної присутності з питань протидії церковним розколам і їх подолання).

Ми звикли до усталених слів. Звикли до того, що, кажучи про церковний розкол в Україні, ми вдаємося до таких, що ввійшли в наш церковний ужиток, зворотів як «рана розколу» і «трагедія церковного розділення». Але чи боляче нам насправді, коли ми говоримо про біль? А може ці слова стали для нас якимось формальним виразом? Можливо, вимовляючи ці слова, ми насправді нічого не відчуваємо і нічого не збираємося змінювати в нашому церковному житті?

Ставлення Блаженнішого до проблеми розділення впродовж його життя змінювалося. Але біль через проблеми розділеності завжди була щирою, а до кінця свого життя Блаженніший дійшов до чіткого і однозначного переконання: відновлення церковної єдності має стати головним пріоритетом нашого церковного служіння.

«Я прийшов, щоб ви мали життя і мали в достатку», – говорить Христос. І такої ж щедрості в любові Бог чекає і від нас, пастирів Христової Церкви. «Наша совість чиста», – виникає іноді думка, коли ми стикаємося з проблемою, що вимагає від нас особливих зусиль для її вирішення. «Адже ми вже зробили все можливе…» На жаль, подібна логіка далека від євангельської. «Я Пастир Добрий: пастир добрий душу свою покладає за овець. А наймит, не пастир, якому вівці не свої, побачивши, що йде вовк, кидає овець і тікає, а вовк хапає і розганяє овець. А наймит тікає, бо він наймит, і не турбується про овець (Ін. 10:11-13).

Щоб зрозуміти про що саме тут говорить Христос, ми повинні зважати на те, що в притчі Христа Добрий Пастир робить значно більше, ніж того вимагає традиція і раввинське законодавство (яке якраз не вимагало від пастуха ризикувати життям заради порятунку овець).

«Робіть все, що в ваших силах, і моліть Бога, щоб Він зробив все інше», – радив мені Блаженніший, який і сам жив за цим принципом. Владика усвідомлював, що майбутнє нашої Церкви пов’язано з відновленням церковної єдності. А ще Блаженніший прекрасно розумів, що проблема єдності – далеко не єдина. Він розумів, що справжнє церковне відродження неможливе без реального відродження соборності, без реальних і глибинних змін життя парафій та єпархій. Неможливо без побудови вільних і взаємоповажних відносин між єпископом і священиком, священиком і вірними …

В останні роки свого життя Блаженніший Митрополит Володимир тяжко хворів. Але фізична неміч не була для нього нездоланною перешкодою для пастирства. До кінця своїх днів Блаженніший щодня молився про свою паству, про зцілення рани розколу, про благоустрій церковного життя. І вже розуміючи, що сили його покидають, а все задумане ще не зроблено, говорив: «Владико, коли мене не буде, намагайся не звертати зі шляху і робити все по совісті. Багато зробили ми з тобою, але дечого не встигли … » «Дитя, бережи тебе Господь», – сказав мені Блаженніший в квітні минулого року. Це були останні, звернені до мене, слова Доброго Пастиря. Хай береже нас усіх Господь за молитвами Пастиря Доброго, нині перебуваючого перед Престолом Пастиреначальника Господа нашого Ісуса Христа.

Ваше Блаженство! Усвідомлюючи свої немочі і убогість власних сил, прошу Вас – моліться перед Господом за мене, грішного, і за всю нашу Церкву, щоб Чоловіколюбець Господь дав нам сили іти визначеним Вами шляхом.

Христос посеред нас! І є, і буде!

Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр

5 липня 2015 року