Слово на Світле Христове Воскресіння

10479161_994674317224151_8024224056546823416_nХристос Воскрес!

У цих двох словах — уся сутність християнства. У них — усі наші надії та сподівання. У них — наша свобода від смерті та скінченності. У них — усе християнське вчення про людину та її стосунки з Богом.

Усе життя людське — це постійне протистояння смерті. Щосекунди наш організм старіє, наближається до смерті. І щосекунди все в людині повертається до життя, намагається подолати тлін і смерть… Наше серце б’ється зі швидкістю тридцять п’ять мільйонів ударів на рік або чотири тисячі п’ятсот ударів на годину. За один день кров у нашому організмі долає дистанцію у дев’ятнадцять тисяч триста дванадцять кілометрів. І все це — щоб жити. І все це — щоб зі швидкістю чотири тисячі п’ятсот ударів на годину рухатися з точки народження у точку смерті…

Людина ефемерна. Її життя — плинне, а тіло — тлінне. Грецьке слово «сома» (тіло) означає «ціле». «Ось іде тіло», — казав грек, маючи на увазі «ось іде людина». Греки ототожнювали людину з тілом, оскільки мислили це тіло неподільним, цілим, індивідуумом. Та це уявлення — дещо наївне. На жаль, наше тіло, яке старіє і невпинно помирає, є досить-таки подільним…

Сонце. Хмари, що плинуть по небу. Шелест трави у полі. Усе це — навіть сонце —скінченне і смертне… Усе — тимчасове, адже колись неминуче порине у небуття. Живопис Сезанна. Музика Моцарта. Проза Гоголя й Толстого. Поєзія Шевченка та Пушкіна… Хоч як намагається митець особисто протистояти смерті, йому це не вдається. Нікому, навіть генію, не дано подолати закон смерті. «Усе йде в одне місце, — писав Екклезіаст, — усе було створено з пороху і все повернеться в порох» (3, 20).

Ми живемо в ефемерному та плинному світі. Наше життя — непомітна мить історії, а наше тіло, на жаль, не назвеш «цілим» у точному значенні цього слова. «Сьогодення, — писав блаженний Августин, — існує лише як мить, у яку ми говоримо про нього. Його перші години вже минули, наступні ще не настали, а коли настануть, то лише для того, аби розгойдуватися в небутті».

Та чи настільки незначною є людина, як це іноді здавалося Екклезіасту? Чи правда, що ми йдемо лише в землю? Чи правда, що коли наше тіло поглине земля, це буде останнє «місце» нашого перебування?

«Христос Воскрес!» — ці слова, ця віра кидають виклик смерті та владі тліну. «Як в Адамi всi вмирають, так у Христi всi оживуть», — писав апостол Павло (1 Кор. 15, 22). А ось як описує таїнство нашого спасіння Сином Божим текст Божественної Літургії святителя Василія Великого: «І, зійшовши через хрест до пекла, щоб наповнити Собою все, Він знищив муки смерти, і воскрес на третій день, і положив усім людям путь до воскресіння мертвих, бо не можна було, щоб Начальник життя вдержаний був у тлінні. Він став початком із померлих, Перворідним із мертвих, щоб бути Самому всім, першим серед усіх» (Молитва анамнези).
Отже, у Христі смерть — це не кінцева зупинка, а лише певний етап.

Давні християни знали це з власного досвіду. Ми боїмося смерті та болю. А давні християнські мученики поспішали до цирку, дізнавшись, що там убивають християн. Поспішали туди, щоб якнайшвидше постраждати за Христа. Поспішали, щоб, нарешті, повністю з’єднатися з Христом. Чим відрізняється їхнє життя від нашого? У чому головна відмінність харизматичного християнства давнини від християнства сучасного, яке часом нагадує євангельського «розслабленого»? Давня Церква жила духом Воскресіння. У Давній Церкві Великдень був не «святом», а головною подією в житті християнина. Головним «доказом» Воскресіння Ісуса у ті часи був не авторитет біблійного свідчення, не краса філософської схеми, а особистий досвід членів Церкви, їхнє особисте переживання близькості Христа…

За давньою церковною традицією, на Великдень єпископ має звернутися до своєї пастви із особливим посланням. Часом пишуться ці послання особисто. Буває і так, що тексти готують помічники. Готують їх формально, шукаючи натхнення не в особистому досвіді віри у Воскресіння, а в безлічі текстів, написаних на цю тему раніше… Не хочу, щоби моє сьогоднішнє слово сприймалося як черговий формальний текст про «свято Пасхи». Традиція і свято — чудові речі. Але ні перше, ні друге не здатні реально звільнити нас від смерті. Можна повторювати слова «Христос Воскрес» і до кінця не вірити у Його Воскресіння. Можна повторювати слова про Воскресіння і надалі жити у відчаї і страху. Отже, головне — не слово, а віра, не формальна участь, а досвід…

Як писав святитель Іоан Золотоуст, у світлий день Пасхи Господь зі щедрості Своєї приймає всіх: «останнього приймає нарівні з першим; заспокоює того, хто прийшов об одинадцятій годині, як і того, що працював від першої; і останнього милує, і про першого турбується, і тому дає, і цьому дарує. І діла приймає, і наміри вітає, і діяння шанує, і думки хвалить».

Але кожен, хто прийшов до храму у великодню ніч, має прийти до Христа Воскреслого. Прийти до Нього не заради традиції, не заради атмосфери свята, а з любові. Прийти не заради психологічної близькості з іншими людьми, а заради близькості з Христом.

Воскресіння. Лише воно позбавляє людину жахливого панування смерті. Лише в ньому — розрада і справжнє життя. Лише долучившись до радості пасхальної, лише у Христі Воскреслому ми можемо жити цілісно, не розпадаючись, не провалюючись у небуття… Смерть і пекло — це відсутність Бога. Та коли в епіцентр Богозалишеності сходить Сам Бог, Світло Життя спалахує і там. «Коли Він увійшов у цю страшну сферу, Він Собою, Своїм Божеством, Життям вічним, Світлом незгасним заполонив усе. І цю смерть назавжди знищено; тепер смерть ми називаємо успінням, тимчасовим сном. І коли помираємо, ми відходимо не в безодню відчаю і Богозалишеності, а до Бога, який полюбив нас так, що Сина Свого єдинородного, єдиного, улюбленого дав, щоб ми повірили в Його любов!» (Митрополит Антоній Блум).

Смерть на хресті і сходження у пекло — це вияв Божої щедрості й любові. А Воскресіння — це слава і сила цієї любові… Ось як поетично описує таємниче діяння Бога любові святитель Мелітон Сардійський, єпископ міста Сарди (Мала Азія), який жив у другій половині ІІ століття.
«Того, хто підвісив землю, — підвішено / Того, хто прив’язав небо, — прив’язано / Того, хто утвердив Всесвіт, — утверджено на дереві / Бога вбито… / Бог утілився в людину, / страждав заради страдника, / був засуджений заради засудженого, / похований заради похованого. / Але Він воскрес із мертвих / і закликає: / Хто насмілиться судитися зі Мною? / Я звільнив засудженого, / дарував життя померлому, / воскресив похованого. / Хто повстане проти Мене? / Я знищив смерть, / розчавив пекло, / Підніс людство до небесної високості — / так, це Я, Христос… / Я — ваше прощення, / Я — Пасха спасіння, / ваше світло, / ваше воскресіння». (Мелітон Сардійський. Пасхальна гомілія).

У дні Страсного Тижня, а особливо у Велику П’ятницю, церковне богослужіння занурює нас у вогненну ріку Христових страждань та смерті. День Великої Суботи сповнений тихого і глибокого спокою Царя і Господа, що заснув Тілом. І, нарешті, настає сам день Воскресіння! Сходить світозарне Сонце Правди. Вибухає сліпучим Світлом Життя морок нашого тлінного існування. Вкидається владною рукою Христа Воскреслого у світ животворна сила Воскресіння…

«Пекло». Це слово досить довго було для наших сучасників умовністю, метафорою. Але від початку війни пекло стало реальністю. «Я пізнав пекло у своєму житті», — заявив нещодавно український волонтер Василь Козак, який побував у полоні. «Це було пекло», — кажуть військові, котрі вибралися з-під шквалу мінометів. Та пекло — це не лише темний підвал, знущаються над полоненими. І не лише поле, де людині ніде сховатися від обстрілу. Справжнє пекло — в самій людині. Справжнє пекло — це стан крайньої жорстокості, коли брат убиває і катує брата. Справжнє пекло — це стан нашого серця, коли в ньому чутно шепіт духа зла: «немає Бога» (Пс. 52, 1). Справжнє пекло — це стан самодостатності нашого духу, коли ми кажемо собі: я маю право вершити справедливість, я маю право вбивати, я маю право ненавидіти і завдавати іншим болю…

«Ми влаштували їм пекло», — вихваляються насильники своїми знущаннями. Але справжнє, реальне пекло — це не біль, який відчуває жертва. Справжнє пекло — в душі ката, де згущуються диявольські сутінки і з відчаю народжується ненависть. Але Воскресіння перемагає і це — внутрішнє — пекло нашої душі. Христос зійшов у безодню пекла і знищив його. Як пише святитель Іоан Золотоуст, після зішестя Христа у пекло, воно було зневажене, повалене і зв’язане.

Ми знаємо, що Христос зійшов Своєю Душею до пекла у конкретний день людської історії. Як свідчить Символ віри, смерть Христа настала «при Понтійському Пилаті». Проте й сьогодні, якщо ми тільки спонукаємо себе зазирнути углиб нашого серця, то побачимо, що Христос присутній не лише у наших гарних вчинках і почуттях. Христос присутній і в нашому особистому пеклі. Принижений, не побачений і не почутий нами, Ісус перебуває всередині нашого болю. І навіть усередині нашого самочинства й атеїзму.

Убивця гадає, що Бог нібито «заснув» і не бачить огиди та ницості його вчинку. Сподівається на це і злодій, насильник, палач, садист… Проте Бог зійшов до самої серцевини гріха. Його ступні торкнулися найдальших кордонів безодні небуття. Ким виявиться для нас Бог: свідком нашого злочину чи нашим Спасителем? Це залежить від того, чи почуємо ми голос Христа у своїй душі. Чи дозволимо Йому говорити через нашу совість? Чи побачимо Його образ у найсокровенніших глибинах нашого існування?

Христос Воскрес! Невже, знаючи і усвідомлюючи це, ми чинитимемо вбивства та насильство? Христос Воскрес! Невже ми з вами й надалі перебуватимемо в пеклі, ворота якого розкрила Божа Любов? Христос Воскрес! Невже не згадають сьогодні ті, хто підняв неправедно меча проти свого ближнього, страшних слів Божого попередження: «Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини» (Бут. 9, 6); «Всі, хто візьме меч, від меча і загинуть» (Мф. 26, 52)?

Спробуємо ж упокорити наше життя таємничим богослужбовим віршам, які лунають на самому початку пасхального богослужіння. «Нехай воскресне Бог і розвіються вороги Його…» Нехай проникне у нас божественне Світло Воскресіння. «Як щезає дим, нехай щезнуть». Нехай розтопить Христос-Сонце Правди наші гріхи. «Як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть грішники від лиця Божого…» Станьмо лице до лиця з Воскреслим. І нехай щезне у нашому серці усяка пітьма та нечистота. «Цей день, що його створив Господь, — радіймо і веселімось у нім». Нехай відкриється нам сьогодні таїна Божого задуму. Нехай радіє нині у Христі Воскреслому кожне людське серце. «Пасха радісна, Пасха Господня, Пасха найдорогоцінніша засяяла нам. Пасха! Радістю один одного обіймемо» (Стихири Пасхи).

Христос Воскрес! Воістину Воскрес Христос!

12 квітня 2015 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *