Христос Воскрес!

У цих двох словах — уся сутність християнства. У них — усі наші надії та сподівання. У них — наша свобода від смерті та скінченності. У них — усе християнське вчення про людину та її стосунки з Богом.

Усе життя людське — це постійне протистояння смерті. Щосекунди наш організм старіє, наближається до смерті. І щосекунди все в людині повертається до життя, намагається подолати тлін і смерть… Наше серце б’ється зі швидкістю тридцять п’ять мільйонів ударів на рік або чотири тисячі п’ятсот ударів на годину. За один день кров у нашому організмі долає дистанцію у дев’ятнадцять тисяч триста дванадцять кілометрів. І все це — щоб жити. І все це — щоб зі швидкістю чотири тисячі п’ятсот ударів на годину рухатися з точки народження у точку смерті…

Людина ефемерна. Її життя — плинне, а тіло — тлінне. Грецьке слово «сома» (тіло) означає «ціле». «Ось іде тіло», — казав грек, маючи на увазі «ось іде людина». Греки ототожнювали людину з тілом, оскільки мислили це тіло неподільним, цілим, індивідуумом. Та це уявлення — дещо наївне. На жаль, наше тіло, яке старіє і невпинно помирає, є досить-таки подільним…

Сонце. Хмари, що плинуть по небу. Шелест трави у полі. Усе це — навіть сонце —скінченне і смертне… Усе — тимчасове, адже колись неминуче порине у небуття. Живопис Сезанна. Музика Моцарта. Проза Гоголя й Толстого. Поєзія Шевченка та Пушкіна… Хоч як намагається митець особисто протистояти смерті, йому це не вдається. Нікому, навіть генію, не дано подолати закон смерті. «Усе йде в одне місце, — писав Екклезіаст, — усе було створено з пороху і все повернеться в порох» (3, 20).

Ми живемо в ефемерному та плинному світі. Наше життя — непомітна мить історії, а наше тіло, на жаль, не назвеш «цілим» у точному значенні цього слова. «Сьогодення, — писав блаженний Августин, — існує лише як мить, у яку ми говоримо про нього. Його перші години вже минули, наступні ще не настали, а коли настануть, то лише для того, аби розгойдуватися в небутті».

Та чи настільки незначною є людина, як це іноді здавалося Екклезіасту? Чи правда, що ми йдемо лише в землю? Чи правда, що коли наше тіло поглине земля, це буде останнє «місце» нашого перебування?

«Христос Воскрес!» — ці слова, ця віра кидають виклик смерті та владі тліну. «Як в Адамi всi вмирають, так у Христi всi оживуть», — писав апостол Павло (1 Кор. 15, 22). А ось як описує таїнство нашого спасіння Сином Божим текст Божественної Літургії святителя Василія Великого: «І, зійшовши через хрест до пекла, щоб наповнити Собою все, Він знищив муки смерти, і воскрес на третій день, і положив усім людям путь до воскресіння мертвих, бо не можна було, щоб Начальник життя вдержаний був у тлінні. Він став початком із померлих, Перворідним із мертвих, щоб бути Самому всім, першим серед усіх» (Молитва анамнези).
Отже, у Христі смерть — це не кінцева зупинка, а лише певний етап.

Давні християни знали це з власного досвіду. Ми боїмося смерті та болю. А давні християнські мученики поспішали до цирку, дізнавшись, що там убивають християн. Поспішали туди, щоб якнайшвидше постраждати за Христа. Поспішали, щоб, нарешті, повністю з’єднатися з Христом. Чим відрізняється їхнє життя від нашого? У чому головна відмінність харизматичного християнства давнини від християнства сучасного, яке часом нагадує євангельського «розслабленого»? Давня Церква жила духом Воскресіння. У Давній Церкві Великдень був не «святом», а головною подією в житті християнина. Головним «доказом» Воскресіння Ісуса у ті часи був не авторитет біблійного свідчення, не краса філософської схеми, а особистий досвід членів Церкви, їхнє особисте переживання близькості Христа…

За давньою церковною традицією, на Великдень єпископ має звернутися до своєї пастви із особливим посланням. Часом пишуться ці послання особисто. Буває і так, що тексти готують помічники. Готують їх формально, шукаючи натхнення не в особистому досвіді віри у Воскресіння, а в безлічі текстів, написаних на цю тему раніше… Не хочу, щоби моє сьогоднішнє слово сприймалося як черговий формальний текст про «свято Пасхи». Традиція і свято — чудові речі. Але ні перше, ні друге не здатні реально звільнити нас від смерті. Можна повторювати слова «Христос Воскрес» і до кінця не вірити у Його Воскресіння. Можна повторювати слова про Воскресіння і надалі жити у відчаї і страху. Отже, головне — не слово, а віра, не формальна участь, а досвід…

Як писав святитель Іоан Золотоуст, у світлий день Пасхи Господь зі щедрості Своєї приймає всіх: «останнього приймає нарівні з першим; заспокоює того, хто прийшов об одинадцятій годині, як і того, що працював від першої; і останнього милує, і про першого турбується, і тому дає, і цьому дарує. І діла приймає, і наміри вітає, і діяння шанує, і думки хвалить».

Але кожен, хто прийшов до храму у великодню ніч, має прийти до Христа Воскреслого. Прийти до Нього не заради традиції, не заради атмосфери свята, а з любові. Прийти не заради психологічної близькості з іншими людьми, а заради близькості з Христом.

Воскресіння. Лише воно позбавляє людину жахливого панування смерті. Лише в ньому — розрада і справжнє життя. Лише долучившись до радості пасхальної, лише у Христі Воскреслому ми можемо жити цілісно, не розпадаючись, не провалюючись у небуття… Смерть і пекло — це відсутність Бога. Та коли в епіцентр Богозалишеності сходить Сам Бог, Світло Життя спалахує і там. «Коли Він увійшов у цю страшну сферу, Він Собою, Своїм Божеством, Життям вічним, Світлом незгасним заполонив усе. І цю смерть назавжди знищено; тепер смерть ми називаємо успінням, тимчасовим сном. І коли помираємо, ми відходимо не в безодню відчаю і Богозалишеності, а до Бога, який полюбив нас так, що Сина Свого єдинородного, єдиного, улюбленого дав, щоб ми повірили в Його любов!» (Митрополит Антоній Блум).

Смерть на хресті і сходження у пекло — це вияв Божої щедрості й любові. А Воскресіння — це слава і сила цієї любові… Ось як поетично описує таємниче діяння Бога любові святитель Мелітон Сардійський, єпископ міста Сарди (Мала Азія), який жив у другій половині ІІ століття.
«Того, хто підвісив землю, — підвішено / Того, хто прив’язав небо, — прив’язано / Того, хто утвердив Всесвіт, — утверджено на дереві / Бога вбито… / Бог утілився в людину, / страждав заради страдника, / був засуджений заради засудженого, / похований заради похованого. / Але Він воскрес із мертвих / і закликає: / Хто насмілиться судитися зі Мною? / Я звільнив засудженого, / дарував життя померлому, / воскресив похованого. / Хто повстане проти Мене? / Я знищив смерть, / розчавив пекло, / Підніс людство до небесної високості — / так, це Я, Христос… / Я — ваше прощення, / Я — Пасха спасіння, / ваше світло, / ваше воскресіння». (Мелітон Сардійський. Пасхальна гомілія).

У дні Страсного Тижня, а особливо у Велику П’ятницю, церковне богослужіння занурює нас у вогненну ріку Христових страждань та смерті. День Великої Суботи сповнений тихого і глибокого спокою Царя і Господа, що заснув Тілом. І, нарешті, настає сам день Воскресіння! Сходить світозарне Сонце Правди. Вибухає сліпучим Світлом Життя морок нашого тлінного існування. Вкидається владною рукою Христа Воскреслого у світ животворна сила Воскресіння…

«Пекло». Це слово досить довго було для наших сучасників умовністю, метафорою. Але від початку війни пекло стало реальністю. «Я пізнав пекло у своєму житті», — заявив нещодавно український волонтер Василь Козак, який побував у полоні. «Це було пекло», — кажуть військові, котрі вибралися з-під шквалу мінометів. Та пекло — це не лише темний підвал, знущаються над полоненими. І не лише поле, де людині ніде сховатися від обстрілу. Справжнє пекло — в самій людині. Справжнє пекло — це стан крайньої жорстокості, коли брат убиває і катує брата. Справжнє пекло — це стан нашого серця, коли в ньому чутно шепіт духа зла: «немає Бога» (Пс. 52, 1). Справжнє пекло — це стан самодостатності нашого духу, коли ми кажемо собі: я маю право вершити справедливість, я маю право вбивати, я маю право ненавидіти і завдавати іншим болю…

«Ми влаштували їм пекло», — вихваляються насильники своїми знущаннями. Але справжнє, реальне пекло — це не біль, який відчуває жертва. Справжнє пекло — в душі ката, де згущуються диявольські сутінки і з відчаю народжується ненависть. Але Воскресіння перемагає і це — внутрішнє — пекло нашої душі. Христос зійшов у безодню пекла і знищив його. Як пише святитель Іоан Золотоуст, після зішестя Христа у пекло, воно було зневажене, повалене і зв’язане.

Ми знаємо, що Христос зійшов Своєю Душею до пекла у конкретний день людської історії. Як свідчить Символ віри, смерть Христа настала «при Понтійському Пилаті». Проте й сьогодні, якщо ми тільки спонукаємо себе зазирнути углиб нашого серця, то побачимо, що Христос присутній не лише у наших гарних вчинках і почуттях. Христос присутній і в нашому особистому пеклі. Принижений, не побачений і не почутий нами, Ісус перебуває всередині нашого болю. І навіть усередині нашого самочинства й атеїзму.

Убивця гадає, що Бог нібито «заснув» і не бачить огиди та ницості його вчинку. Сподівається на це і злодій, насильник, палач, садист… Проте Бог зійшов до самої серцевини гріха. Його ступні торкнулися найдальших кордонів безодні небуття. Ким виявиться для нас Бог: свідком нашого злочину чи нашим Спасителем? Це залежить від того, чи почуємо ми голос Христа у своїй душі. Чи дозволимо Йому говорити через нашу совість? Чи побачимо Його образ у найсокровенніших глибинах нашого існування?

Христос Воскрес! Невже, знаючи і усвідомлюючи це, ми чинитимемо вбивства та насильство? Христос Воскрес! Невже ми з вами й надалі перебуватимемо в пеклі, ворота якого розкрила Божа Любов? Христос Воскрес! Невже не згадають сьогодні ті, хто підняв неправедно меча проти свого ближнього, страшних слів Божого попередження: «Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини» (Бут. 9, 6); «Всі, хто візьме меч, від меча і загинуть» (Мф. 26, 52)?

Спробуємо ж упокорити наше життя таємничим богослужбовим віршам, які лунають на самому початку пасхального богослужіння. «Нехай воскресне Бог і розвіються вороги Його…» Нехай проникне у нас божественне Світло Воскресіння. «Як щезає дим, нехай щезнуть». Нехай розтопить Христос-Сонце Правди наші гріхи. «Як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть грішники від лиця Божого…» Станьмо лице до лиця з Воскреслим. І нехай щезне у нашому серці усяка пітьма та нечистота. «Цей день, що його створив Господь, — радіймо і веселімось у нім». Нехай відкриється нам сьогодні таїна Божого задуму. Нехай радіє нині у Христі Воскреслому кожне людське серце. «Пасха радісна, Пасха Господня, Пасха найдорогоцінніша засяяла нам. Пасха! Радістю один одного обіймемо» (Стихири Пасхи).

Христос Воскрес! Воістину Воскрес Христос!

12 квітня 2015 р.