Яким буде майбутнє українського Православ’я? Чи вистачить у нас, православних християн України, сил простити один одного та порозумітися? Чи об’єднаємося ми у єдину Церкву і яким буде статус цієї Церква у родині Помісних Православних Церков? Нарешті, як виглядатиме наша Церква? Як «музей старожитностей» чи як юна Наречена, як описує Церкву біблійна Пісня над Піснями?
«Українська Церква — мовчазна Церква» — пише один відомий священик, який переїхав до Росії минулого року, після перемоги Революції гідності. «Вона не проповідує, вона звершує треби: відспівує, хрестить, співає “Многая літа”. Любить вихвалятися тим, що “нас багато”» (1).
Сумно чути подібні слова… Проте, можливо, нам дійсно варто уважніше придивитися до певних тенденцій у нашому церковному житті? Українське суспільство сьогодні стрімко змінюється. А Церква? Чи не викликає сьогодні у багатьох наших співвітчизників здивування (і навіть розчарування) наша «мовчазна» позиція з актуальних питань? Чи не втрачає сьогодні Церква довіру суспільства? На жаль, дані соціологічних досліджень свідчать — довіра до Церкви у суспільстві зменшується. Так, якщо у березні 2013 року Церква відкривала рейтинг суспільної довіри (2), то дослідження кінця 2014 року засвідчило: новим лідером суспільної довіри в Україні стали волонтери та добровольчі батальйони (3).
Зрозуміло, що місія Церкви не полягає у тому, щоб «усім подобатися». Але не варто легковажити й суспільною довірою. Адже вона суттєво полегшує головне завдання Церкви — залучати людей до благодатних дарів Святого Духу у Церкві Христа Воскреслого.
Яким чином Православна Церква в Україні може дати відповідь на виклики нашої доби? Чи може вона «осучаснитися», не пориваючи живого зв’язку з тисячолітньою традицією? Як проповідувати сучасною мовою, але зберегти неушкодженим сам зміст християнської проповіді? Шукаючи відповіді на ці непрості запитання, варто звернутися до історичного досвіду святителя Петра Могили — однієї з центральних постатей нашої церковної історії.
Святителю Петру вдалося майже неможливе: зберегти вірність святому Православ’ю та вивести Українську Церкву з кризи, в якій вона опинилася внаслідок Берестейської унії 1596 року. Обрання освіченого аристократа Петра Могили спочатку архімандритом Києво-Печерської Лаври, а згодом й Митрополитом Київським було здійснено за підтримки патріотичної частини православної шляхти й духовенства. Головною причиною цього обрання було прагнення домогтися офіційного визнання Православної Церкви з боку польського уряду. Проте, історична місія Петра Могили не обмежується справою легалізації православної ієрархії у Річі Посполитій. Йому вдалося зробити набагато більше. Завдяки своїй активній освітній та просвітницькій діяльності, святитель не лише легалізував Православ’я в українських, білоруських та литовських землях, але й зробив його, як сказали б сьогодні, конкурентоспроможним. Більш того, як вважав Михайло Грушевський, Петро Могила «зумів вибрати перспективу розвитку народу й країни».
Це був час зустрічі українського Православ’я із Заходом. На жаль, ця зустріч відбувалася за вельми драматичних для Православ’я обставин, і першою реакцію православної спільноти на західний виклик — була реакція захисту. Проте велич постаті Петра Могили полягає в тому, що він зумів усвідомити, що виживання та розвиток Православної Церкви можливі лише за умов виходу його одновірців з психологічного та культурного гетто.
«Петро Могила — писав Блаженніший Митрополит Володимир — був людиною великого розуму і широкого світогляду, та добре розумів потреби часу. Великий борець за інтереси Православ’я, але чужий фанатизму, він усвідомлював, що не все у іновірців погано, але багато є у них і доброго. І, перш за все, добрим, відповідним потребам часу, — Могила вважав західну науку, яку він переніс у засновані ним колегії. Хоча широкі запозичення Петра Могили з латинських джерел безсумнівні, але вони пояснюються не схильністю його до унії, а необхідністю вести полеміку з інослав’ям “західною ж мовою”» (4).
«Схід проти Заходу». Ми звикли шукати у подіях XVII століття драматичне зіткнення «православного Сходу» та «католицького Заходу». Але церковне життя не можна розглядати виключно крізь призму теорії «конфлікту цивілізацій». Схід — це не завжди синонім Православ’я. А Захід — не завжди синонім католицизму (або ж протестантизму). Пам’ятаючи про це, ми вже не зможемо запідозрити у «неправославності» головну ідею Петра Могили: висловити істину Православ’я мовою сучасного йому суспільства.
Петра Могилу дійсно не можна назвати «москофілом». «Переказують, — пише Ігор Шевченко, — що коли в розмові з Могилою Андрій Борецький (брат митрополита Йова Борецького) начебто натякнув на можливий союз між Москвою і Руссю (5), Могила буцімто відповів, що вже тільки за це Андрія варто було б посадити на кіл» (6). Утім, послідовна лояльність Петра Могили до Польської корони не заважала йому бути ревним борцем за Православ’я. Справою життя святителя Петра були не ті або інші політичні проекти, а збереження та розвиток Православ’я.
Зодягнути «східне» Православ’я у «західні» культурні шати. Це був доволі ризикований експеримент. Проте, святитель Петро Могила не побоявся ані величності, ані складності цього історичного завдання. Православ’я, — вважав святитель Петро, — універсальне за своєю природою. А отже воно може і має успішно розвиватися як у східному, так і в західному культурному контекстах, говорити як давньою східною, так і сучасною йому — західною — мовою.
«Місія України аж ніяк не вичерпується функцією буферної зони між Сходом та Заходом», — стверджував у одному зі своїх програмних текстів Блаженніший Митрополит Володимир. «Україна — це самодостатній соціокультурний простір, перед яким стоїть завдання віднайти внутрішню цілісність через синтез Сходу та Заходу. У XVII столітті, у час святителя Петра Могили, перед українським народом та Українською Церквою вже поставало глобальне завдання культурної реформи на основі синтезу західноєвропейської та східнослов’янської культур. Сьогодні Церква також покликана ініціювати народження соціокультурного простору, в якому антагонізм західних і східних елементів культури буде творчо переплавлений у синтетичну єдність на основі православної традиції» (7).
Не захист політичних інтересів, а захист інтересів Православ’я. Не вірність культурній традиції Сходу або Заходу, а вірність істині Православ’я. Не розчинення у чужій ідентичності, а вироблення власної. Не консервація, а розвиток Православ’я через освіту та просвітництво… Саме так бачили суть проблеми розвитку Православної Церкви у ситуації XVII століття та сьогодення святитель Петро Могила та отець сучасного канонічного українського Православ’я — Блаженніший Митрополит Володимир.
Справою життя Петра Могили та його сподвижників стало заснування в Україні вищої школи, яка б за своїм рівнем не поступалася європейським взірцям — Києво-Могилянської колегії, (що згодом отримала статус Академії). Справою життя Блаженнішого Митрополита Володимира було подолання трагічного церковного розділення. На жаль, церковна єдність не була відновлена за життя Блаженішого. Але ми віримо — саме за його предстоятельства було закладено ґрунт майбутнього примирення…
Яким буде майбутнє українського Православ’я? Чи знайдемо ми шляхи об’єднання? Чи зможе Українське Православ’я сприяти новій культурній цілісності України? Сьогодні це залежить не лише від Божої милості та молитов святих нашої давньої землі, але й від того чи збережемо ми, сучасні православні, вірність ідейним заповітам святителя Петра Могили та Блаженнішого Митрополита Володимира.
Господи, Іісусе Христе, молитвами Пречистої Своєї Матері та усіх святих Русі-України — об’єднай розпорошених, утверди нашу Церкву, сподоби нас зберегти та примножити її велич, просвіти наші серця незаходимим Світлом Твоєї благодаті.
О, святителю наш Петре, Церкви Київської світильнику і похвало! Поглянь із висоти на паству твою, схвильовану бурею напастей і розколів, уваж на благання нас, недостойних, і вблагай Господа Вседержителя, аби ми до кінця нашого життя твердо і незмінно зберегали православну віру.
Христос Рождається! Славімо Його!
_______________________________________________________________
1) Тест на Антихриста. Протоиерей Андрей Ткачев, Татьяна Холодилова. Вера-Эском. (04.11.2014) http://ruskline.ru/monitori…/…/noyabr/05/test_na_antihrista/
2) Чи довіряєте Ви Церкві? (динаміка, 2000-2013). Дослідження проведене Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічною службою Центру Разумкова з 20 по 24 грудня 2013 року. http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=83
3) Дослідження “Думки і погляди населення України: Грудень 2014 року” проводилося на замовлення DT.UA Київським міжнародним інститутом соціології 4-19 грудня 2014 року. http://zn.ua/…/naibolee-ukraincy-doveryayut-volonteram-i-do…
4) Блаженнейший Митрополит Владимир. Экклезиология в отечественном богословии. К., 1997. С. 98.
5) Як у ті часи називали Українські землі.
6) Ігор Шевченко. Багатоликий світ Петра Могили // Україна між Сходом та Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття. Л., 2001. Електронний текст розміщено за адресою http://izbornyk.org.ua/ishevch/ishev13.htm
7) Українське Православ’я на рубежі епох. Виклики сучасності,тенденції розвитку // Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Доповіді, звернення, промови. К. 2014 р. С. 51-52.