«Шукайте ж найперш Царства Божого і правди Його, а все це вам додасться» (Мф. 6, 33) — говорить Христос, маючи на увазі всі наші потреби: що нам їсти і у що зодягатися, словом, усе те, що потрібно нам для життя.

Як жити за цими Христовими словам? Як знайти достатньо мужності, щоб не мати сумнівів, не відчувати страху, забути про себе і свої інтереси, а всі сили своєї душі спрямувати на пошуки Божої Правди і Його Царства?

У кожного з нас свій страх, свої спокуси, своє роздвоєння між правдою і елементами неправди. Ніхто з нас не хоче жити у віддаленні від Бога. Ніхто з нас не хоче жити у неправді. Але як важко зважитися на життя в повноті правди! Як складно перестати лукавити: поєднувати правду з брехнею!

Лукавство завжди помітно. Його неможливо приховати. І як би ми не маскували свої мотиви, як би не намагалися заховати свій страх — вони завжди є очевидними для людей, які слухають або читають наші слова … Здавалося би, навіщо тоді лукавити? Навіщо ухилятися від правди і приховувати свої справжні думки й почуття? .. Буває лукавство від сором’язливості, боязкості, коли нам просто не вистачає мужності говорити правду. Буває, що ми лукавимо зі страху засмутити людей, яких ми поважаємо, або від яких залежні. Або зі страху зіпсувати відносини з кимось із сильних і впливових світу цього. А буває і «лукавство з послуху», коли ми самі не віримо в те, що говоримо, але робимо це з послуху до тих хто стоїть вище нас. Проте, які б не були причини і мотиви нашого лукавства, воно ніколи не стане Божою правдою.

«Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мф 6, 33). Тут мова йде про довіру Богові. Христос закликає нас не дбати про їжу, одяг та інші обставини нашого життя, а повністю довіритися Богові. Ми боїмося скривдити словом правди дорогу нам людину? Але тоді наша любов до неї не достатня дієва та глибока, щоб піддатися випробуванню Правдою. Ми побоюємося зачепити сильних світу цього? Але де тоді наша віра в Бога? Де наша довіра до Його Промислу? Ми говоримо, що повторюємо чужі слова заради послуху? Але хіба все в Церкві, включаючи й слухняність, не робиться заради Бога?..

Ми можемо, як завгодно виправдовувати своє лукавство і роздвоєність між правдою і брехнею. Але які б аргументи ми не висували на свій захист, нашому серцю чудово відомо: відмова від Божої Правди і життя по ній — це відмова від пошуку повноти довіри і спілкування з Богом.

Ми живемо в особливий час — час особливої напруги, час, коли нашим близьким особливо важливо знати Божу правду. Слова Христа не вимагають від нас, щоб ми «володіли» правдою. Христос навіть не говорить тут: перебувайте в правді. Він каже: «шукайте»! Що це означає? Людський розум — великий лукавець. У певний момент він може зробити підміну. У якийсь момент наш розум може послужливо вигадати замість істиної правди — зручну для нас модель правди, підробку. Іншими словами, підмінити справжню правду чимось, що буде здаватися правдою, але не буде нею насправді …

Страшно подумати, але більшість злодіянь у світі було зроблено не заради брехні, а заради правди. Вірніше, заради майстерної диявольської підміни правди. Більшовизм хотів втілити правду в соціальній сфері. А нацизм — у сфері національній, етнічній. Але чому ці спроби втілити соціальну чи національну правду — закінчилися духовною катастрофою для російського та німецького народів? Річ у тім, що людина, яка здійснює насильство, не перебуває в стані пошуку правди.
Виправдати і застосувати насильство може тільки людина, яка вважає, що вже «пізнала» правду. Людина, що звершує насильство — це людина, якій здається, що він вже знайшов правду і тепер може бути її власником і знаряддям, може здійснювати насильство «заради правди».

«Шукайте правду». Якби заповідь Христова була такою, то це був би один з найбільш легковажних і безвідповідальних закликів у історії людства. Але Господь говорить інакше. «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його». У словах Христа відкрита найбільша істина: правди не існує поза Богом і Його Царством. Правда не може звершитися у світі без Бога. Вона можлива лише як Теофанія, як Богоявлення…

Що ж таке лукавство? Як відрізнити його від дипломатичності або від прояву любові, слухняності або інших чеснот? У природі лукавства лежить страх. Страх перед Божою правдою. Страх перед Теофанією … Страх перед тим, що в наше життя справді увійде Бог, владна рука Якого змінить весь звичний нам лад життя, змусить наше серце страждати, поставить перед нами завдання, які, начебто, нездійсненні…

Нам, церковним ієрархам завжди властива обережність. І якщо частіше вона диктується міркуваннями церковного блага, то бувають випадки, коли ми обережнічаємо, боячись втратити звичний нам комфортний спосіб життя… Воєнне сьогодення поставило перед пастирями та чадами Православної Церкви в Україні серйозний виклик. Ми маємо відповісти самим собі, Богові й суспільству на запитання: чи хочемо ми втілити в своєму житті заповідь Христа: «щоб усі були одно» (Ів. 17, 21)? Нині це питання у всіх на вустах, тому розмірковуємо про нього і ми.

Церковне розділення в нашій країні існує вже більше 25 років. За ці довгі роки нам, на жаль, не вдалося не тільки досягти єдності, але і почати її пошук. Блаженніший Митрополит Володимир був схильник пошуку шляхів єднання, відновлення втраченої цілісності. Але йому не вдалося подолати нашу спільну «гріховну інерцію» в цьому питанні. Чверть століття. І що за них зроблено? Відбулося кілька співбесід з представниками Автокефальної сторони. Почалася «підготовка до діалогу» з Київським Патріархатом, однак була спішно завершена за під впливом зовнішнього чинника.

За ці 25 років створено ціле «богослов’я розділення». Уважно вивчено всі недоліки опонентів. Найретельнішим чином кваліфіковано чужі гріхи. Створено «генеральний каталог» усіх об’єктивних і суб’єктивних причин, які, нібито, не дають нам можливості розкрити свої обійми нашим братам, що відокремилися… Але нікому з нас не під силу змінити суті та змісту Євангелія. І ніхто з нас не може змінити вічних слів Христа… Якими б аргументами ми не виправдовували свій страх перед діалогом і можливим відновленням цілісності — перед Судом Божої Любові наші виправдання виявляться примарними і жалюгідними. Чи не зловживаємо ми правом «в’язати і рішити», оголошувати «язичником і митарем», виходячи зі своїх мотивів? Чи мають право 99 овець засуджувати пастиря за те, що він залишаючи їх йде шукати одну заблудлу?

Шлях до єднання дійсно важкий. А саме його досягнення дійсно пов’язане зі значними проблемами. Адже єднання не може наступити механічно, а повинне відповідати канонічній практиці Церкви, як акривії, так і ікономії.

Необхідно знайти модель єднання, яка буде прийнятна для всіх сторін. Необхідно знайти такі шляхи єднання, які б зцілили рану розколу, а не посилила вже наявні проблеми … Але яким би складним не було історичне завдання, не повинно лукавити перед Богом і людьми, кажучи, що сьогодні це нездійсненно. «Неможливе людям можливе для Бога» (Лк. 18,27). У Церкві Христовій ці слова описують нормативну, а не екстраординарну, виняткову ситуацію. Адже Церква — це Боголюдський організм. Адже тут, у Церкві, людина не одна — вона з Богом, вона з Боголюдиною, вона з Христом, Який є містичним Главою Церкви.

«Ніякого діалогу з розкольниками бути не може», почув я нещодавно від одного священика. Я попросив його аргументувати свою позицію. І цей батюшка старанно її мені пояснив. «В їх Церкві не живе Бог. Там все — безблагодатне … Але найжахливіше, що вони зовні схожі на Церкву, і внаслідок цієї схожості розкольники прирікають на смерть мільйони безневинних людей, які приймають їх за справжню Церкву».

Мій співрозмовник цілком «успішна людина». «Життя вдалося», говорять зараз про таких людей… Я дозволив собі поставити цьому пастирю наступне питання. «Батюшка, але якщо все так трагічно, то чому ж ви — пастир добрий істинної Православної Церкви — цілодобово безперервно не плачете про цих людей? Чому ви не присвятили своє життя тому, щоб привести їх до повноти благодаті? Невже вам не шкода цих людей, ваших, згідно Євангелія, братів та сестер?»

Не буду зараз підходити до канонічного аналізу неканонічних церковних спільнот… Наводжу цей приклад тільки для того, аби продемонструвати: за свої слова і переконання потрібно нести відповідальність. Не можна виправдовувати своє небажання вести діалог з тими, хто відокремився, тезами, що вони позбавлені повноти церковності. Адже якщо ти справжній пастир і дійсно вважаєш, що відокремлені позбавлені повноти церковності, то ти, навпаки, повинен робити все від тебе залежне, щоб твої побратими отримали повноту спасительної Благодаті.

У Новому Завіті жодного разу не згадуються слова «єдина помісна Церква». Але в ньому містяться інші слова: притча про загублену вівцю, Первосвященицька молитва Христа, де він молиться про нашу єдність, слова апостола Павла про любов, яку він ставить вище інших чеснот … «Все це вірно, — говорять деякі, — але ми не можемо вести діалог з людьми, які настільки агресивно поводяться. Ми не можемо йти на діалог з тими, хто сьогодні захоплює наші храми і звинувачує нашу Церкву в антидержавній політиці… » Поділяючи прикрості й образи, хочу однак нагадати і слова апостола Павла, які сьогодні звучали за богослужінням: «Бо Христос, коли ми були ще немічні, в призначений час помер за нечестивих. Бо навряд чи помре хто за праведника; хіба що за добродійника, можливо, хтось і зважиться померти. Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішники» (Рим. 5, 6-8).

Ніхто з нас не спасеться сам по собі, внаслідок власної праведності. Всі ми маємо можливість спасіння лише завдяки Христу — Розіп’ятій Божій Любові, яка прийняла заради нас смерть, «коли ми були ще грішниками». Що було би з нами, якби Бог вчинив інакше? Чи сталася би справа нашого спасіння, якби Господь сказав: «не зійду до них до тих пір, поки вони не покаються в гріху розколу з Богом»? Що було б з нами, якби Бог сказав: «Я піду з цими людьми на діалог тільки тоді, коли вони перестануть бути нечестивими, коли вони виправляться, коли припинять грішити?»

Господь і ради десяти праведників йде Аврааму на поступ. Чи невже там серед 5 тисяч парафій не знайдеться і стільки? А є ж серед них і наші родичі, близькі та знайомі, друзі, які духовно сформувалися після розколу і не вбачають у ньому ніякої фатальної проблеми, вважаючи, що розділення носить виключно політичний характер.

Чия ми Церква? Христова? Але якщо Христова, то ми маємо діяти так, як діяв і діє Сам Христос. «Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішники», — пише апостол. І ці слова — одні тільки ці слова — повністю спростовують нашу думку, що ми не можемо вести діалог, бо інша сторона, нібито, етично до цього діалогу не готова…

«Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додаться» (Мф. 6, 33), — говорить Христос Спаситель. Будемо ж жити за Його словами. Не будемо гордовито вважати, що Божа правда є нашою «конфесійною власністю». Не будемо думати, що завдяки канонічному статусу нашої Церкви спасіння нам забезпечене механічно, вже в силу наявності повноти церковності і благодаті у нашій Церкві. Не будемо шкодувати свого серця і своїх зусиль у пошуках Божого Царства і Божої правди.

Господи Ісусе Христе! Ти Сам є справжня Правда, яку ми намагаємося знайти все своє життя. У Тобі — повнота благодаті! У Тобі — повнота істини й життя. Направ нас на шлях Правди. Навчи нас відрізняти Твою Правду від правд, породжених нашим лукавим розумом. Не дай духу лукавства приспати нашу християнську совість. Навчи нас братолюбію та Любові. Увійди до нашого життя! Допоможи нам силою Святого Духа виконати Твою заповідь і стати єдиними, стати єдиною паствою Єдиного Пастиря. Допоможи нам, немічним служителям Твоєї Церкви, зцілити рану церковного розділення і знайти єдність з братами, розлука з якими настільки болюча для нашого серця.

«Так, гряди, Господи Ісусе! Благодать Господа нашого Ісуса Христа з усіма вами. Амінь» (Ін. 22, 20-21).