Перша неділя після дня світлого Христового Воскресіння у церковній традиції зветься Антипасхою. Та не поспішайте довіряти своїй філологічній інтуїції. Грецький префікс «анти» означає тут не протиставлення, а подібність. А отже, Антипасха — це не антипод Пасхи, а її подоба: «Воскресіння, подібне до Пасхи, або осязання святого, славного апостола Фоми» (як перекладається назва свята українською мовою).

Антипасху відзначають на восьмий день після Христового Воскресіння. А її назву пояснюють тим, що цього дня — після закінчення Світлої Седмиці — Церква ніби повертається до свята Христового Воскресіння, повторює торжество Великодня.

Євангельське читання цього дня містить оповідання про два явлення Воскреслого Христа учням. Увечері Світлого дня Воскресіння Христос являється десяти апостолам (Фоми серед них не було). А «після восьми днів» Ісус являється одинадцяти, зокрема й Фомі. Господь пропонує йому особисто доторкнутися до ран на Своєму Тілі й у такий спосіб упевнитися у справжності тілесного Воскресіння.

«Того ж першого дня після суботи, ввечері, — пише апостол Іоан, — коли двері дому, де зібралися ученики Його, були замкнені з остраху перед юдеями, прийшов Ісус і став посередині, і каже їм: мир вам! Сказавши це, Він показав їм руки, і ноги, і ребра Свої. Ученики зраділи, побачивши Господа. Ісус же сказав їм вдруге: мир вам! Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас. Сказавши це, Він дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20, 19-23).

Господь прийшов до Своїх учнів, коли вони були розгублені й охоплені страхом. Замкнено двері будинку, в якому вони зібралися. «Страху ради іудейська» («з остраху перед юдеями»), — свідчить Іоан про атмосферу страху, що панувала того дня серед учнів Христа… Впродовж останніх днів вони постійно обговорювали Його поразку. Він казав їм про щось подібне. Вони пригадують тепер Його дивні слова про приниження і смерть у Єрусалимі… Але пам’ять про Його слова лише поглиблює нерозуміння. Навіщо було йти до Єрусалиму, маючи такі передчуття? Навіщо було віддавати Себе в руки язичників? Хіба не міг Він — той, хто воскресив Лазаря — уникнути цієї ганебної смерті?

Учні пригнічені й роз’єднані страхом. І раптом серед них з’являється Хтось, дуже подібний до Ісуса: «прийшов Ісус і став посередині, і каже їм: мир вам!» Хто це? Чи не примара? Чи не ввижається їм ця постать, цей голос, це обличчя? В оповіді апостола Іоана цей момент невпізнання учнями свого Учителя начебто пропущений. Проте з паралельного місця Євангелія від Луки ми дізнаємося, що апостоли спершу вирішили, ніби перед ними — привид. «Вони схвилювались і злякалися, — пише Лука, — гадаючи, що бачать духа» (Лк. 24, 37). У більшості рукописів тут вжито слово «пневма» (буквально «дух», у цьому контексті — привид, безтілесна істота з потойбічного світу). Але в деяких рукописах стоїть слово «фАнтасма» — «привид», «примара».

Постать чоловіка, котрий стояв серед апостолів, справді нагадує Ісуса. Вони вдивляються в риси Його обличчя. Наскільки ж вони нагадують їхнього Учителя!
— «Мир вам! Шалом!»

Це ж Його голос! «Це Він», — підказує їм серце. Проте сумніви досі не полишають. Та ось Учитель показує їм Свої рани на руках і ногах. Ні! Це не привид! Це – Він Сам! Апостоли нетямляться від радощів. Усе інакше, ніж здавалося ще хвилину тому. Ісус живий! Він помер на хресті і мав зійти до шеолу. Але нині Ісус тут — на цій землі, разом із ними. Його тіло не схоже на їхні тіла. Але це те саме тіло! І вони самі бачать на ньому сліди від цвяхів. Ісус увійшов у дім, коли двері були зачинені, і Його рани не кровоточать. Але це не привид Христа. Це — Він Сам!

І цей дивний Учитель каже, що відтепер вони апостоли, що відтепер вони — посланці, що Він відправляє їх із місією, як Його Самого відправив Його Небесний Отець… Ісус — живий. Він устав із гробу, як Лазар. Апостоли радіють. Вони вірують у нове життя Христа, бо бачили Його воскресле тіло і чули Його голос. Та коли вони кажуть, що «бачили Христа», Фомі, котрого з ними не було, — він їм не вірить.

«Фома ж, — провадить далі апостол Іоан, — один з дванадцятьох, який звався Близнюком, не був тут з ними, коли приходив Ісус. Інші ученики сказали йому: ми бачили Господа. Він же сказав їм: якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20, 24-25).

Фома не вірить свідченню апостолів. Він вимагає неспростовних доказів. «Якщо не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю…». Нам вбачається у цих словах Фоми якась нечулість до Христа та Його страждань. Проте Господь відповідає на зухвалість Фоми Своїм милосердям.

«Через вісім днів, — продовжує свою розповідь Іоан, — ученики Його знову були в домі, й Фома з ними. Прийшов Ісус, коли двері були замкнені, став посеред них і сказав: мир вам! Потім говорить Фомі: дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, але вірним. Фома у відповідь сказав Йому: Господь мій і Бог мій! Ісус говорить йому: ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20, 26-29).

На візантійській іконі Воскресіння Ісуса зображено у розкішних шатах, що виблискують золотом, а жест апостола Фоми — спокійний та споглядальний. Однак це — символічне — зображення не передає тієї атмосфери, в якій прозвучав вигук Фоми: «Господь мій і Бог мій!» Апостол Фома був рішучою людиною. І його характеру, можливо, краще відповідає образ Караваджо, який у своїй картині «Увірування Фоми» робить акцент на драматизмі подій. Фома у трактовці Караваджо — вже не молодик. Його чоло помережане глибокими зморшками. Його палець уже доторкнувся до тіла Розіп’ятого… Однак момент духовного та психологічного перелому ще не настав. Віра у Воскресіння ось-ось обрушиться на Фому. Але наразі він ще не переборов остаточно свій сумнів. Фома досі десь «у собі». І хоча перед ним стоїть Сам Христос, — на картині Караваджо він досі заглиблений у власні думки та переживання…

Апостол Фома був одним із Дванадцяти, тобто належав до найближчого кола Христових учнів. І він по-справжньому любив Ісуса. Це апостол Фома вигукнув: «Ходімо й ми, помремо з Ним!», коли інші учні умовляли Ісуса не йти до Єрусалиму…
Чому ж Фома повірив тільки після того, як сам доторкнувся до Тіла Воскреслого?

«Вони йому розповідають, що бачили воскреслого Христа, — пише митрополит Антоній (Блум), — але Фома цьому не може повірити. Чому? Чи не тому, що до святої П’ятидесятниці, до того, як Дух Святий зійшов на Апостолів, вони залишалися тими ж несміливими, часто нетямущими, часто сповненими сумнівів людьми?» Учні радіють, тішаться… Але, як зазначає митрополит Антоній, при цьому вони «залишаються тими ж самими людьми, вони не змінилися, вони нічим не відрізняються від того, чим були раніше… Щоб прийняти звістку про воскресіння, Фомі потрібна була інша достовірність, ніж просто радісні слова Апостолів».

«Господь мій і Бог мій!» Щоби ці слова народилися в серці Фоми, він мав доторкнутися до Реальності, що перевищувала у своїй достовірності все те, чим він жив раніше. «Ми бачили Господа!», — повідомили йому щасливі апостоли. Але їхня радість, їхня ейфорія не могли впевнити Фому в тому, що апостоли бачили не дух із шеолу, а втіленого у змінену плоть Ісуса.

У душі Фоми жив біль… Він пам’ятав, як Ісуса зрадили та принижували. Фома пам’ятав, як беззахисне Тіло Його Вчителя прибили цвяхами до хреста ганьби. І тепер, аби витіснити цей біль і розчарування, Фома мав зустрітися з реальністю, ширшою і глибшою, ніж його біль…
Громада учнів не могла стати для Фоми цією реальністю. І Фома знайшов її тільки в Самому Христі, до Якого доторкнувся… Але символічним є те, що Христос не явився Фомі, коли той був на самоті. «Через вісім днів ученики Його знову були в домі, й Фома з ними…» Ці слова апостола любові свідчать про те, що Воскреслий Христос присутній у Своїй Церкві, у громаді учнів…

Церква — це громада, членами якої є люди, як спроможні, так і неспроможні досягнути святості. І як така Церква нерідко розчаровує людей, котрі не знаходять у ній тієї вищої реальності, яку шукав Фома. Але Церква — це не тільки громада християн. Церква — це ще й Христова Присутність. Церква — це ще й місце, куди приходить Воскреслий Христос.

Єпископи, священики, миряни… Серед нас є як гідні, сповнені дарів Святого Духу, так і немічні у своїй вірі й у житті… Та не поспішайте залишати Церкву, навіть якщо в ній служать товсті, неповороткі й навіть не дуже совісні священики. Неміч і Божа всемогутність. Неповноцінність і повнота… Ситуація, яку описують апостоли Лука та Іоан, нагадує нашу власну.

Це ми залишаємося звичайними людьми, які радіють Великодню, але не здатні передати іншим силу і славу Христового Воскресіння. Це ми, церковні ієрархи та клірики, проводимо для інших церковні таїнства, але нерідко позбавляємо себе їхньої благодаті… Це ми знаємо про Христову перемогу над смертю, але не можемо звільнитися від страху смерті і живемо так, ніби Господь і не приходив на землю, наче Він і не втілювався, наче й не було всієї історії Його ікономії.

Церква — це Тіло Христове. Це нове, живе й животворне Тіло Воскресіння. Але через наші гріхи це Тіло неначе вкрите струпом. Церква свята і випромінює у світ Світло Воскресіння. Та як часто через наші гріхи це Світло не видно іншим людям…
Що ж робити? Як нам жити в Церкві, коли бачимо стільки всього, що засмучує нас?

Той хто власним гріхом зодягає Церкву у шати ганьби, має пам’ятати: «Допоки є один грішник на землі, Христове тіло залишається тілом розіп’ятого Христа» (митроп. Антоній). А ті, хто сумнівається нині у здатності Церкви спасати через людську неміч її пастирів і пастви, — мають згадати досвід Фоми. Не відокремлюйтесь від Церкви! Перебувайте у єдності з нею всупереч нашим гріхам. Прийдіть до громади вірних, аби віднайти там — серед недорікуватих, сором’язливих і нерішучих християн — Самого Христа.

І коли знайдете Самого Христа — намагайтеся самі вже ніколи Його не полишати. Коли побачите на Його тілі рани від наших гріхів — намагайтеся утримувати себе в чистоті. Коли віднайдете в Ньому сенс усього — не дайте світові спокусити себе хибними сенсами. Коли виявите у Христі вселенське джерело Божої любові — перебувайте в цій любові самі і свідчіть про неї іншим людям.

Христос воскрес! І розсіявся морок смерті. Христос воскрес! І приймають учні дух Воскресіння. Христос устав із гробу! І доторкається до Тіла Воскреслого апостол Фома. Воскрес Христос! І світ наповнився Світлом Воскресіння.

Господи, Ісусе Христе, Який воскреснув і поправ смерть, прости нас, негідних пастирів і чад Твоєї Церкви, і розсій морок наших злодіянь нетлінним Світлом Твого Воскресіння!

Христос Воскрес! Воістину Воскрес Христос!

19 квітня 2015 р.