Земне життя Христа наближалося до жахливого завершення. Зрада, арешт, приниження і знущання і, зрештою, тяжка й ганебна смерть на Хресті. Усе це станеться незабаром, вже за кілька днів. А сьогодні… Сьогодні Ісус з Назарету урочисто входить до святого міста. Дедалі ближче до обрію сонце… Дедалі ближчий час трагічного кінця… Аж раптом – неначе останній сонячний промінь – серця паломників осяває почуття незбагненної радості. Разом із ними до Єрусалиму заходить Ісус із Назарету… «Благословен, хто йде в ім’я Господнє!» «Осанна!» Хто першим вигукнув ці слова? Хто першим уголос назвав Ісуса Месією? Тепер це не важливо. Люди чекають на свято Пасхи. Чекають на звільнення від влади римлян. І ось, здається, цей дивовижний учитель із Назарету і є Месією, який нарешті принесе свободу Ізраїлю! Ви чули? Кажуть, Він учора воскресив Лазаря. Чули? Кажуть, Ісус зцілює хворих і викриває церковних святош-фарисеїв. Юрба вирує від збудження. Усі чекають на диво. Усі чекають на звільнення. Усі чекають, коли в Ізраїлі повстане новий цар, новий Месія, і поверне єврейському народові державність і свободу…

Радість юрби і смуток в очах Христових. Вітальні крики і трагічна самотність Сина Людського, що йде до Єрусалиму на неминучу смерть… Серед усіх церковних свят Вхід Господній є найбільш поліфонічним за своєю сутністю та емоційним звучанням. Радість і смуток тут рівнозначні і звучать одночасно. Серед усіх свят церковного року, – пише митрополит Антоній (Блум), – свято Входу Господнього в Єрусалим є одним із найтрагічніших. «Здавалося б – воно цілком урочисте: Христос входить до Святого Граду; Його зустрічають радісні юрби народу, готові зробити Його своїм політичним вождем, очікують від нього перемоги над ворогом. Хіба ж є тут щось трагічне? На жаль, так! Адже все це святкування, уся ця радість, усі ці сподівання мають під собою нерозуміння, неправильне тлумачення».

У чому ж причина цього нерозуміння? Чому Христос, Якого сьогодні вшановує юрба, вже за кілька днів зійде на Хрест? Чому опиниться там сам на сам зі своєю смертю?.. Ісус виявився непотрібний єврейському народові тому, що сучасники Спасителя чекали на іншого Месію. Зовні зберігаючи лояльність Риму, ізраїльтяни насправді ненавиділи римську владу як владу язичницьку. А у самому Месії вбачали насамперед грізного земного царя. Царя, котрий зможе «змістити неправедних правителів» і «очистити Єрусалим від народів, які топчуть його погибеллю». «Він знищить безбожні народи словом вуст своїх…». «І нападе страх на всі народи. Бо він зруйнує назавжди землю словом вуст своїх». Це рядки із Псалмів Соломонових – апокрифічного старозавітного збірника тих часів, де знайшли відображення народні уявлення про Месію.

«Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй», – просять Ісуса найближчі учні з Дванадцяти. «Звільни Ізраїль від влади язичників», – прохали Спасителя Його сучасники. Але шлях Христа веде не до престолу царства. Він веде до Голгофи, де станеться щось, геть незрозуміле Ізраїлю: ганебна хресна смерть Месії від рук язичників, під улюлюкання соплеменників.

«Благословен, хто йде в ім’я Господнє!», – кричав народ, коли Господь входив до Єрусалиму. Цими словами часто вітали паломників, які приходили до єрусалимського храму на великі свята. Та щоб до кінця зрозуміти значення цих слів, ми маємо пам’ятати їхнє походження. Ці слова – уривок із 117-го Псалма. Уривок із Псалма, походження якого пов’язане з однією із найвеличніших подій у єврейській історії – перемогою Іуди Маккавея над сирійським князем Антихоном (167 р. до Р. Х.).

«Благословен, хто йде в ім’я Господнє!» Вітаючи Ісуса цими словами, жителі Єрусалиму засвідчували свою віру в Месію-переможця. Месію, котрий стане таким самим успішним полководцем, як Іуда Маккавей… Цікавим є значення й іншого слова, що так часто лунало в той день. «Осанна»… Як зазначає біблеїст, «це слово завжди розуміють неправильно. Його цитують і вживають так, ніби воно означає «хвала», але це єврейське слово означає «спаси!». Це слово кілька разів зустрічається у Писанні Старого Завіту: його вживають люди, котрі шукають у царя допомоги і захисту. Тож насправді люди, які кричали «Осанна!», не славили Ісуса, як ми це зазвичай розуміємо; вони закликали Бога втрутитися у хід історії і врятувати Свій народ, тепер, коли прийшов Месія» (Архім. Інокентій (Івлієв). Бесіди на Євангеліє від Марка).

Чудеса, які здійснив Ісус, незбагненна «владна» сила Його слів, чіткість і безкомпромісність Його вчення… Все це заворожувало. Все це привертало до дивовижного Учителя з Галілеї увагу і викликало любов єврейського суспільства. Проте ні Христові учні, ні, тим більше, єврейське суспільство не спромоглися зрозуміти і прийняти парадоксальний шлях святості Христа. Від Христа чекали відновлення історичної справедливості. Від Нього чекали політичної рішучості та воєнних перемог. Але замість Месії-переможця у Єрусалим входить Месія-страдник. Замість Месії-земного царя у Єрусалим іде «Цар праведний, Який спасає, лагідний» (Зах. 9, 9).

«Осанна! Спаси!» – закликають юдеї, щоб Бог негайно владно втрутився у хід їхньої національної історії. Та який дивний цей заклик!

Закликаючи Бога, люди хочуть, щоб Він діяв відповідно до їхніх уявлень і бажань. Вони хочуть, щоб Бог не лише змінив їхнє життя, а й зробив це згідно з їхніми «інструкціями», так, як вони це хочуть бачити… Нам може спасти на думку, що сучасники Христа були цілком байдужі до істини. Може здатися, що якби ми з вами жили в Палестині у ті часи, то наше серце змогло б умістити слова та вчинки Христа. Та не будьмо такими самовпевненими. Сучасники Христа, швидше за все, були релігійніші за нас. Але вони так і не спромоглися подолати тогочасні «релігійні стереотипи». Христос прийшов відновити єдність між небом і землею, відновити єдність між Божеством і людством. Але тогочасний ізраїльський народ не здатний був мислити такими масштабними категоріями. Межею їхніх прагнень була ідея всесвітнього панування Ізраїлю. І, встеляючи шлях Христові своїм одягом, народ сподівався, що вітає месіанського царя. Вітає царя і «сина Давидового», який нарешті не лише звільнить Ізраїль від римлян але і забезпечить йому панування над світом.

Чи міг Ісус не розчарувати цих людей? На Хресті було розіп’ято не лише Тіло Христове. На ньому було розіп’ято надію більшості тих, хто вбачав у Ньому месіанського царя… Та поставмо себе на місце цих людей. Чи змогли б ми прийняти Месію Страдником? Чи зберегли б ми вірність Христу в ніч гріха, коли Його зрадив апостол Петро? Чи знайшли б ми з вами мужність, щоб піти за Христом на Голгофу?..

Не будемо силувати свій мозок, намагаючись уявити себе у Палестині часів Христа. Спробуймо інакше відповісти на ці запитання. Визначмо чесно: чого саме кожен з нас окремо і всі ми разом чекаємо від Христа і Його Церкви сьогодні?..

Сучасники і навіть учні Христа чекали, що Він втрутиться у політичне життя і поверне Ізраїлю давню славу. А чого чекаємо від Христа ми з вами? Чого шукаємо ми в Його Церкві? Чи шукаємо ми можливість для самообмеження? Чи намагаємося знайти себе у служінні іншим? А чи, звертаючись до Церкви, ми шукаємо у ній джерело сили і влади? І тоді Христос та Його Церква потрібні нам як інструмент для побудови і освячення якихось інших речей? Наприклад, нації чи держави…

«Осанна!» – вигукуємо ми. Ми просимо Бога: зміни наше життя, прийди і спаси нас! Та чи готові ми до того, що Бог може зруйнувати наші «релігійні стереотипи»? Чи готові ми надати Богові свободу змінити наше життя за Його власним «сценарієм»? Чи не занадто прикипіли ми серцем до речей земних?

Поряд із Грецією, сучасна Росія – одна з найвідоміших православних країн світу. За радянських часів Церкву тут було штучно відокремлено від реального життя суспільства. Та після падіння комунізму (й особливо за останні 14 років) вона значно розширила свій вплив на суспільство. Перед нею відчинилися двері державних закладів і бізнес-центрів, університетів і шкіл, телебачення і газет…

Однак разом із новим статусом Церква отримала від нової влади й чимало повинностей. Однією з них стала повинність ідеологічна. Протистояння із Заходом вимагає від сучасної Церкви чіткої антизахідної ідеології. І православ’я (в його нинішньому ідеологічному варіанті) для цього цілком підійшло. Церква стала одним із головних суб’єктів творення нової «російської ідеології». У промовах політичних лідерів і церковних ієрархів почали дедалі частіше з’являтися слова-маркери: «християнська цивілізація», «руський мир», «цивілізаційний вибір» та інші.

Рано чи пізно така ідеологізація життя мала завести у глухий кут культурного та політичного ізоляціонізму. Драматизм ситуації розкрив російсько-український конфлікт. Конфлікт, який багато хто сьогодні там розглядає саме як ідеологічний, пов’язаний із «цивілізаційним вибором». І ось недавні соціологічні опитування засвідчили нову дуже небезпечну тенденцію російського суспільства: реабілітацію сталінізму. 45% росіян виправдовують злочини Сталіна, а 57% не вважають його злочинцем, – оголосила днями газета «Відомості» дані соцопитування «Левада-центру». Вдумаймося у ці страшні цифри: 57% наших православних братів не вважають злочинцем людину, яка знищила десятки мільйонів радянських громадян…

Як таке стало можливим у сучасній державі, де Православна Церква має настільки сильний вплив? На жаль, найсумніше, найтрагічніше у всьому цьому – це підтримка реабілітації сталінізму у церковних колах. «Реабілітація Сталіна відбувається у нас на очах, – пише настоятель московського храму в ім’я Трійці Живоначальної отець Сергій Правдолюбов. – Ця ситуація є настільки страшною, безвихідною, вона перекреслює всю російську історію, все російське прагнення справедливості та нормального життя!» На жаль, голос отця Сергія в сучасній Церкві тоне в морі інших. Тоне в морі голосів, для яких ім’я Сталіна асоціюється з величчю російської державності. Ідеал «православної державності», давній язичницький ідеал державної величі, на жаль, набагато ближчий, зрозуміліший і актуальніший сьогодні для церковної свідомості, ніж ідеал євангельський…

Християнство не заперечує патріотизму. Та хоч як дивно, впродовж століть патріотична міфологія постійно балансує на межі скочування в язичництво. Від віку до віку людство намагається переінакшити Євангеліє і пристосувати Христа до своїх земних потреб. Від віку до віку ми кричимо Христові: «Осанна!», а потім, коли настає ніч розправи, – зраджуємо Його, зрікаємося Його духу, намагаємося пояснити Його слова та вчинки так, наче Його справою було освячення людської цивілізації…

Чи далекі ці проблеми від нас? Чи можемо ми сказати, що наша власна, українська, церковна й суспільна свідомість завжди зберігає вірність Євангелію? На жаль, проблема «поганизації» християнства є проблемою не лише сучасної Росії. На жаль, і ми, українці, часто хочемо бачити у Христі земного царя. На жаль, і ми, українці, іноді намагаємося перетворити Церкву на «інститут національної пам’яті». На жаль, і ми іноді піддаємося спокусі зробити з Христа «знамено національної революції» чи «підґрунтя національної державності»…

«Осанна!» – закликаємо ми Христа. – «Увійди у своє святе місто! Освяти його Своєю присутністю, Своїм престолом, Своєю владою»… Господь чує нас, і очі Його наповнюються сльозами. Христос бачить, що ми знову хочемо проголосити Його земним царем, і Його душу знову охоплює смуток… Христос дивиться на наші серця – і не знаходить там справжньої євангельської віри. Христос бачить наше життя – і не знаходить у ньому простоти та рішучості, не знаходить у ньому справжнього дерзання, справжньої святості і навіть прагнення її… «Чого ви хочете від Мене? – має право запитати у нас Христос. – Що для вас дорожче: Рим чи Єрусалим? Земна влада чи близькість до Бога? Величні земні палаци чи тісна Сіонська горниця? Багатства світу цього чи Моя убогість?»

Сьогодні – Вербна неділя, і наступний тиждень буде для кожного з нас тижнем вибору. Беручи участь у богослужіннях Страсного Тижня, кожен із нас стоятиме перед певним вибором. Якщо у ці святі дні ми відкриємо свої серця Христу Приниженому, то зможемо піти за ним на Голгофу. Нам буде там страшно і боляче. Та якщо ми розділимо із Христом пітьму болю, то пізніше увійдемо і в невечірній день Його Великодня… Є, правда, й інша можливість. Слова Євангелія можуть пролітати повз нас, не доходячи до нашої свідомості. А церковна молитва та піст можуть перетворитися для нас на формальність, певну «повинність»… Ми можемо прокричати «Осанна!», а потім піти власним, окремим від Христа шляхом. Сховатися від Христа у власних оселях і справах. Гомін світу цього може заглушити у нас тиху Присутність Бога. Ми можемо забути Христа. Забути нашу зустріч зі Спасителем світу біля воріт Єрусалиму. На жаль, якщо ми оберемо цей шлях, він може привести нас туди, де ми опинимося на самоті, віч-на-віч зі своєю смертю та болем…

Господи Ісусе! Не дай нам забути Твоє Лице. Не дай нам зрадити Твою любов. Не дай нам опинитися поза стінами Твого Небесного Царства.

Христос посеред нас! І є, і буде!

5 квітня 2015 р.