На Великдень і протягом усього Світлого тижня, заради великої радості Воскресіння Христового, в храмах скасовуються усі заупокійні богослужіння та панахиди. Пом’янути покійних близьких і розділити з ними духовне торжество Воскресіння Господнього благословляється вже після закінчення Світлого тижня. Для цього у вівторок – на десятий день після Великодня – встановлено особливий день поминання покійних — Радоницю.

Етимологічно слово «радониця» походить від слова “радість”, причому особливе місце Радониці – відразу після Світлого пасхального тижня – якби зобов’язує людей не заглиблюватися в переживання з приводу смерті близьких, а, навпаки, радіти їх народженню в інше життя – життя вічне. Перемога над смертю, отримана Розп’яттям і Воскресінням Христа, витісняє печаль про тимчасову розлуку з рідними, і тому ми, за словами митрополита Антонія Сурозького, «з вірою, надією і великодньої упевненістю стоїмо біля труни покійних». Саме на Радоницю існує звичай згадувати Воскресіння Христове на могилах покійних, куди приносять крашанки, паски, солодощі. Частина приготованих страв роздається бідним на помин душі.

Поминання покійних відображає віру в те, що вони і після смерті не перестають бути членами Церкви, заснованої на землі Господом Ісусом Христом, Який є Бог не мертвих, а живих. Перед тим, як йти на кладовище, варто відвідати храм, замовити панахиду, написати записку «за упокій», помолитися за покійних.

А от звичай, що розповсюдився у радянські часи – відвідувати кладовища безпосередньо у день Великодня – суперечить уставу Церкви: протягом першого пасхального тижня поминання покійних взагалі не відбувається. Якщо людина вмирає на Пасху, то її ховають за особливим пасхальним чином. Пасха – час особливої і виняткової радості, свято перемоги над смертю і над всякою скорботою і печаллю.