У кожного з нас був власний шлях до християнства. Хтось прийшов до Церкви сам – через особистий вибір та особисте дерзновіння віри. А когось до храму привели сімейна традиція та християнське виховання. Та хоч би яким був наш шлях до церковності, кожен з нас має пам’ятати: християнин – це не той, хто формально належить до Церкви, а той, хто перебуває в живому єднанні з Христом.

«Багато званих, та мало обраних» – чуємо ми застережливі слова Христа з притчі про велику вечерю. Тлумачачи ці слова, святитель Феофан Затворник із притаманною йому простотою пише: «Звані – це всі християни, а обрані – це ті з християн, які й вірують, і живуть по-християнському».

За часів Христа було прийнято кілька разів запрошувати гостей на трапезу. Перше запрошення винесено у притчі за межі оповіді. А запрошення друге, яке мало місце безпосередньо перед бенкетом, описане детально: «Один чоловік, – оповідає Христос, – справляв велику вечерю і запросив багатьох. І коли настав час вечері, послав слугу свого сказати запрошеним: ідіть, бо все вже готове» (Лк. 14, 16).

Гості вже отримали раніше запрошення провести цей вечір разом із Улаштовувачем бенкету. І кожен заздалегідь дав згоду на свою участь. Тим більш образливо звучать тепер їхні відмови. Одному із запрошених потрібно оглянути куплене поле. Другий зайнятий купівлею худоби. Третій, знаючи наперед про запрошення, призначає на цей день весілля… На жаль, у виправданнях «покликаних», які не прийшли на вечерю, ми легко впізнаємо власні обставини… Кожен з нас уже чув голос Божої любові – «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мф. 11, 28). Господь запрошує нас на таємничий небесний бенкет. Та де ж ми? Чому досі не посіли своє місце за божественною Трапезою?

«Ідіть, бо все вже готове», – закликає нас голос Божої милості. І цей заклик становить саму сутність Церкви, яка за своєю природою є «зібранням». Грецьке слово «еклезія», яким у Новому Завіті позначається християнська Церква, походить від дієслова ek-kalo – «закликати». Таким чином «еклезія» або Церква означає зібрання людей, об’єднаних закликом або запрошенням.

«Перші християни, – пише сучасний богослов Христос Яннарас, – не були ні послідовниками нової «релігії», ні прихильниками певної нової ідеології чи соціальної доктрини. Об’єднували їх не абстрактні «принципи» чи «цінності», а вірність заклику, що радикально змінив їхнє життя, перетворив фрагментарні частинки – індивідуумів – на єдине тіло Церкви. Першохристиянське зібрання – не просто купка людей, які тимчасово й випадково опинилися разом. Ці люди живуть остільки, оскільки становлять Церкву, єдине живе тіло, і беруть участь у його житті як «брати» і «сестри», що вийшли з одного материнського лона. Вони є членами єдиного органічного живого тіла».

До чого ж закликає нас Бог у Христі? Закликаючи нас зібратися в єдине церковне тіло, Бог бажає, щоб ми взяли участь у небесній трапезі. Він закликає нас стати учасником Нового Завіту і ввійти з Ним у єдність, беручи участь у вічній жертовній трапезі Христа.

«Бог угледить собі ангця для всепалення», – каже Авраам своєму синові Ісааку, коли вони сходять на гору жертви (Бут. 22, 8). І вся історія Старого Завіту – в цьому сходженні. І вся святість Вітхого Завіту – заради цієї найбільшої і святої Жертви, принесеної Сином Божим заради нашого спасіння.

Ми сходимо з Авраамом та Ісааком на гору Моріа. І на самому вершечку цієї гори, коли за нашою спиною залишилася вся історія Вітхого Завіту, – нашому погляду відкривається істинний Божий Агнець. Ми з вами бачимо Сина Божого, руки й тіло Якого прибиті до Хреста через наші гріхи… «Ідіть, бо все вже готове», – лунає слово Влаштовувача небесного бенкету. «Все готове», – каже Отець, Який «так полюбив світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного» в жертву (пор.: Ін. 3, 16). «Все готове», – звучить голос Божої Любові, яку нині розпинають. «Все готове», – звучить голос Духа, Який, за словом святителя Філарета (Дроздова), є любов, що «тріумфує силою хресною».

Жертву принесено, а Кров струменить. І в усьому всесвіті, в найтемнішому закутку гріха – тепер чутно слова Небесного Агнця: «це є Тіло Моє, що за вас ламається…» і «це є кров Моя Нового Завіту, що за вас і за многих проливається …» Та чи прийдемо ми сьогодні на Божественну Вечерю? Чи станемо ми сьогодні учасниками Трапези, де Агнець Божий віддає Себе на поживу роду людському?

Як вишукано вміють люди відкидати Божу любов! Ніхто з нас не каже Богу: «Мені байдужа Твоя любов». «Прошу тебе, вибач мені», – каже покупець землі і волів. «Я одружився і через те не можу прийти», – каже наречений, вважаючи, що його причина поважна…

Та як реагує на ці слова Влаштовувач бенкету? Чи приймає Божа любов вибачення тих, хто обрав замість Неї торгівлю та спілкування з нареченою? «Тоді, розгнівавшись, – оповідає Христова притча, – господар сказав рабові своєму: піди швидше на вулиці й провулки міста і приведи сюди вбогих, калік, кривих і сліпих».

Бог не гнівається, як людина. Але Його стосунки з нами – особистісні. Тому Боже спасіння не може позбавити нас свободи. Втілення створює умови для нашого спасіння. Завдяки тому, що Бог став у Христі людиною, виникла сама можливість нашого обоження. Але Втілення не призвело до того, що детермінізм (або «обумовленість») гріха був витіснений у Церкві детермінізмом Божественним. Христос увійшов у людську історію, ставши істинною людиною. Та це не означає, що нами тепер керує «закон загального спасіння». Спасіння – це не наслідок якогось нового «закону», а результат особистих стосунків між людиною і Богом.

Увійти в єдність із Богом ми можемо лише особистою присутністю на Божественній вечері. Іншими словами, ми можемо спастися, тільки якщо встановимо особисті стосунки з Богом. Адже на Сході трапеза завжди була, насамперед, формою спілкування. «Трапезувати, – пише російський біблеїст отець Іануарій Івлієв, – це поняття завжди позначає особистий зв’язок. «Трапезувати перед Богом», – цей вислів передає тісний особистий зв’язок із Богом».

«Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його», – свідчить Євангеліє (Мф. 11, 12). Неправильно було б думати, що «сила», про яку тут ідеться, – це набір якихось формальних прийомів аскези і молитви. Все, що робиться нами для спасіння, твориться у Божій присутності, твориться людиною як особистістю перед Лицем особистісного Бога.

«І сказав раб: господарю, зроблено, як ти велів, і ще є місце. Господар сказав рабові: піди на дороги і загороди і умовляй прийти, щоб наповнився дім мій. Бо кажу вам, що ніхто з тих запрошених мужів не покуштує моєї вечері, бо багато званих, та мало обраних» (Лк. 14, 22-24).

«Ніхто з тих запрошених мужів не покуштує моєї вечері». Як страшно звучать ці слова! Ви і багато інших – звертається до нас у цій притчі Господь – прийшли з небуття у світло життя заради величної мети. Я закликав вас до обоження. Ви – раби немочі, але в ваших венах тече царська кров. Вам іноді здається, що ваша планета і ваш світ – це лише порошинка, що загубилася на околицях всесвіту. Але насправді кожен з вас покликаний розділити зі мною повноту буття. Покликаний поєднати в собі людське й Божественне… Я неодноразово закликав вас стати Моїми друзями… Я приготував для вас велику вечерю… Я бажав, щоб ви прийшли в Мій Дім і розділили зі Мною трапезу Божества. Але де ж ви? Чому ваші місця за столом порожні?

Як відповість наше серце на цей заклик Бога? Чи розчує воно Божі слова? Чи відгукнемося ми на них? Чи приведе нас любов до Христа Розп’ятого на бенкет божественного милосердя? Чи зможемо ми стати справжніми християнами? Чи зможемо, за словом святителя Феофана Затворника, вірувати і жити як християни?

Сучасний світ часто критикує Церкву. І нерідко ця критика небезпідставна. «Ваша віра – мертва», – звинувачують сьогодні християн. «Ви золотите куполи своїх храмів і вистоюєте на ногах довгі служби, – кажуть сьогодні нам, – але ви сліпі до бід убогих, калік, кривих і сліпих». «Ваш Христос помер на Хресті страшною ганебною смертю, – звинувачують нас, – а ви перетворили хрести, які носите в пам’ять про це страждання, на ювелірні прикраси…»

Справедливі всі ці звинувачення чи ні, правду кажучи, ми не можемо заперечувати, що віра наша сьогодні таки охолола, а наших діл любові недостатньо… Що ж здатне пожвавити сьогодні наше релігійне життя? Що зробить сьогодні нашу Церкву більш християнською та ближчою Христу?

«Потрібно обмежити громадянські свободи і змусити людину жити за законом благочестя», – кажуть одні. «Потрібно надати Церкві додаткові права та преференції», – стверджують інші. Але ні перше, ні друге не поверне нашому серцю колишню жвавість і здатність глибоко співпереживати тим, хто страждає. Ні перше, ні друге не допоможе нам сьогодні стати справжніми християнами…

Поставити нас перед Лицем Бога Живого здатний лише вільний порух нашого серця. «Де ти?» – Звернувся Бог до Адама, коли той згрішив і ховався від лиця Божого за деревами раю. Вслухаймося ж у це питання. Зрозуміймо, що ми зараз далекі від Бога, і покличмо Його із глибини серця: «Ось я, Господи! Прийди до мене і спаси мене!» Сповнені любові до Бога, зберімося в єдине церковне тіло і звернімося до Нього з такими словами:

Господи, Спасителю наш, Ісусе Христе! Твій голос уже неодноразово закликав мене увійти на бенкет Божої любові, але я безліч разів відкидав і Тебе, і Твоє милосердя.

Вже пізно, і я знаю, що за Твоєю трапезою вже зібралися гідні. Та згадай і про мене, негідного! Я покинув державу Твоєї любові і тепер блукаю на похмурих дорогах життя. Знайди ж мене на них, Милосердний!

Благоволи мені увійти в Дім Отця Небесного разом із жебраками й каліками. Покажи мені шлях додому, і я посяду своє місце на трапезі, прославляючи Твоє милосердя!

Христос посеред нас! І є, і буде!