Проповідь митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра, у Неділю 23-тю після П’ятидесятниці, 16 листопада 2014 р.Б.

Христос посеред нас! І є, і буде!

Христос поруч. Христос серед нас. Йому відомі обставини нашого життя. Він знає наші думки і почуття нашого серця. Христос любить усіх нас і готовий віддати Свою благодать та силу кожному, хто виявиться готовим цю божественну благодать та силу прийняти.

Євангеліє, яке, згідно церковного уставу, читається у храмі сьогодні — оповідає про чудесне воскресіння юної дівчини у землі Гадаринській. Прибувши сюди, Спаситель чудесним чином уже зцілив біснуватого. І дізнавшись про цього дивного пророка, до Христа приходить начальник місцевої синагоги. «І ось, — оповідає апостол Лука, — прийшов чоловік на ім’я Іаїр, який був начальником синагоги; і припавши до ніг Іісусових, благав Його увійти до нього в дім; бо у нього була єдина дочка років дванадцяти, і та помирала» (8,41-42).

Христос вирушає до дому Іаїра. Але дорогою Спасителя затримує хвора жінка, яка отримує зцілення від одного дотику до одежі Іісуса. А тим часом вже прибув гонець з дому начальника синагоги. «Не турбуй Учителя, донька твоя померла». Ще мить тому серце Іаїра палало надією… Іісус вирушив до нього. А отже. надія на зцілення доньки ще існує… І раптом, у якусь мить, — руйнуються усі його надії, руйнується увесь його світ.

Чому ж у світі панує така несправедливість? — міркує Іаїр. Ось на його очах отримала зцілення від своєї хвороби доросла жінка. Й тої ж самої миті — померла його єдина дванадцятирічна донька.

Спаситель помічає, що Іаїра охопили смуток та жах, і Він звертається до нього зі словом надії: «не бійся, тільки віруй, і спасенна буде». Вони приходять до будинку Іаїра, але Господь дозволяє увійти із собою лише батькам та найближчим учням. А далі до звичного плину життя владно уривається Божественна любов. У ложа померлої вже розпочався звичний у іудеїв скорботній ритуал… Батьки дівчинки вже розривають на собі одежу та плачуть.

— Не плачте, вона не вмерла, але спить!

Спить? Але хіба ми не бачимо, що вона вже не дихає? Хіба не відчуваємо холоду її рук? Хіба не знаємо, що її вже встигла вкрасти до Твого приходу смерть? Чому ж Ти такий наївний, Учителю? Чому не хочеш визнати того, що бачимо усі ми?.. «І глузували з Нього, знаючи, що вона вмерла. Він же вислав усіх геть, узяв її за руку і виголосив: дівчино, встань. І повернувся дух її, і воскресла вмить, і Він звелів дати їй їсти» (53-55)

Полишимо, однак, дім Іаїра і перенесемося до нашого життя та часу.

«Ця країна немає шансу». «Цей народ приречений». «У цій ситуації нічого не вдієш». Як часто ми вимовляємо або чуємо подібні слова. Як зчаста плутаємо «сон» та «смерть». Як часто не віримо словам Бога: «Не бійся, тільки віруй».

Кажучи, що хтось або «вмер», або не має надії, ми зазвичай спочатку ніби «вбиваємо» Бога, позбавляючи Творця цього життя вносити до нього щось неочікуване, непередбачуване…

Бог — це універсальний закон усесвіту, вважали давні. Бог — це особистість, стверджуємо ми, християни. Але, називаючи Бога особистістю на словах, ми часто не готові до того, аби Бог і діяв у нашому житті як особистість.

Бог, що розуміється як закон, — вимагає від нас підкорення закону. А Бог-особистість — вимагає набагато більшого. Він вимагає особистого ставлення. Вимагає, аби наша особистість не лише підкорилася певній системі цінностей, але вступила з Богом в особисті стосунки.

Чого ж ми боїмося? Що нас зупиняє? Як ми знаємо з Писання, Бог-особистість чекає від нас не лояльності, не дотримання певних «правил гри», а всеперемагаючої вірності.

«Піди з землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого», — наказав Бог Аврамові (Бут. 12,1). «Візьми сина твого, єдиного твого, якого ти любиш, Ісаака…і принеси його у всепалення», — почув Авраам згодом (22,1). Залиш Єгипет — повелів Бог Мойсеєві та народу Ізраїлю. Ти станеш Матір’ю Боголюдини, — сказав Бог Пресвятій Діві, — але Твій Син помре на Хресті немов розбійник…

Ми боїмося особистих стосунків з Богом, бо пам’ятаємо, до якої великої відповідальності, до якого болю, до якого важкого випробування нас можуть призвести ці стосунки… Але коли з нами трапляється біда, то ми розуміємо, що спасти нас може не Закон, а лише сила особистої любові.

Начальник синагоги Іаїр, напевне, пам’ятав, що в очах благочестивих іудеїв Христос був людиною дивною та навіть підозрілою. Але коли його дванадцятирічна донька помирала, він забув про все це і просить Христа «увійти до його дому» та спасти дитину.

Дві тисячі років тому біда прийшла у дім Іаїра. А сьогодні біда прийшла у наш дім, у нашу країну. Війна — це страшне випробування. Ніхто з нас півроку тому не міг і помислити, що нашій країні і нашому поколінню випаде жереб війни. «Що завгодно, але не війна», — міркували ми. Так само, напевне, до страшної хвороби своєї доньки думав й Іаїр. Він міг передбачити чимало випробувань на своєму життєвому шляху. Але аж ніяк не смертельну хворобу доньки…

Хвороба дитини змінила Іаїра. А випробування війною має змінити Україну.

Ми вже багато в чому реально змінилися. Українці — індивідуалісти за своєю ментальністю. І часом нам було доволі складно подолати свій індивідуалізм, аби об’єднатися супроти зовнішньої загрози. Війна й загроза втратити свободу об’єднала нас, зробила нас патріотами своєї країни, перетворила нас на єдину політичну націю.

Але солідарність та патріотизм — це не все, чого чекає від нас Бог. Попускаючи нам випробування війною, небо чекає від нас не лише політичних перетворень. Воно чекає, що наші серця відкриються Богові. Небо чекає від нас особистого дерзновіння, чекає, що ми знайдемо у собі мужність і сили почути Боже Слово та відповісти на нього.

Господь чекає на нашу довіру. Чекає, аби ми ввірили свою долю у Його руки. Україна не зазіхала на чужі території. І наш народ не прагне завоювати чужі землі. Ми захищаємо свою країну і свій дім. А отже, наш спротив повністю морально виправданий. “Церква Православна, — писав Блаженніший Митрополит Володимир, — не може не благословляти самозахист і навіть захист сторони, що піддалася нападу. У такому випадку вимушена війна стає справедливою війною й інструментом для відновлення зганьблених прав, а участь у ній відкриває широкі можливості для втілення заповіді “Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15,13)».

У чому ж тоді сенс випробування, яке випало сьогодні на нашу долю? Попускаючи нам пройти через випробування війною, Господь сподівається, що наш народ не триматиме у серці зла та ненависті. Господь сподівається, що навіть у цих — надважких умовах війни — ми залишимося дітьми Бога, збережемо чистоту серця, діятимемо як християни.

Ми відстоюємо свободу. А, отже, не маємо залишатися рабами гріха. Ми боремося за свою свободу та цілісність країни. Але не меншою цінністю, ніж свобода країни і цілісність її території, є свобода нашого серця і цілісність нашого життя. Ми засуджуємо політичний сепаратизм. Але пам’ятаємо й про духовний сенс того, що відбувається. Сепаратизм — це не лише політичне явище. Вада сепаратизму полягає у гордині, у горделивому бажанні здобути незалежність будь-якими засобами — нехай і через насилля, нехай і через війну… І символічно, що першим «сепаратистом» був диявол, який по своїй гордині відпав від Бога й намагається ствердити своє альтернативне Богові царство.

Як же нам протистояти спокусі? Як зберегти вірність Богові у такій надскладній історичній ситуації? Якщо ми й вимушені захищати свою країну зі зброєю в руках, то ми маємо робити це як християни. Захищати свою країну з любові до своїх рідних та співвітчизників, а не з ненависті до агресора.

Зустрічаючись з насильством і смертю, людське серце робиться жорстоким… Але ми не можемо дозволити, аби у наше серце, в наш дух проникли озлобленість, бажання помсти, бажання відповісти злом на зло.

Війна — одне з найстрашніших випробувань. Але яким би важким не було це випробування, ми знаємо, що з Божою допомогою можемо його понести. Нашій країні й нашому життю сьогодні загрожує смертельна небезпека. Але нам не здолати цієї «смертної хвороби» без Божого втручання. Без втручання всесильної Божої любові.

«Увійди до мого дому» — просив Спасителя Іаїр. Увійди до нашого суспільства, увійди до нашої країни, увійди до наших сердець — просимо ми сьогодні Христа…

«Все погано». «Ми надто слабкі». «Наша економіка смертельно хвора». Подібні «аргументи» не можуть вплинути на людину, яка по-справжньому довіряє Богові. Усе в руках Божих — відповідаємо ми усім, хто поспішає «поховати» нашу економіку та державність. Усе в руках Божих — відповімо ми тим, хто сумнівається у бойовому дусі й силі нашої армії.

Згадаймо історію. «Тим, хто прагне війни, — писав Митрополит Володимир, — корисно пам’ятати, чим закінчилися грізні завоювання Тамерлана, Олександра Македонського, римлян, Наполеона; а найближче до нас фінал нацистського авантюри опанувати увесь світ».

Набуваючи політичний і військовий вплив у світі, древні і сучасні правителі забували про Бога, відверталися від Нього, сподівалися лише на власні сили. А результат таких авантюр завжди був однаковий. Бог, Який, здавалося б, стояв «осторонь» людської історії, несподівано втручався у неї, підносив смиренних та карав гордих.

«Не мстіться за себе, улюблені, — пише апостол Павло, — а дайте місце гніву Божому. Бо написано: Мені відомщення, Я віддам, — говорить Господь» (Рим, 12,19). З цих слів не випливає, що християнин не має права захищати свою земну Вітчизну. Але з них можна і треба зробити висновок, що ми не маємо права ненавидіти, гніватися, мститися, а, головне, привласнювати собі те, що належить одному Богові, тобто право остаточного суду.

«На війні, владико, немає місця особливому гуманізму», — сказала мені нещодавно людина, що знає, про що говорить. Це правда. Технологічний прогрес, на жаль, зробив сучасні війни набагато менш гуманними, ніж у давнину. Адже вбивають вже не мечем, дивлячись супротивникові в очі. Вбивають і нівечать сьогодні за допомогою системи «Град». Вбивають «анонімно», не бачачи перед собою людей, яким несуть смерть та страждання… Проте .як би неетично не поводив себе супротивник, чужий гріх не надає нам морального права на аналогічні вчинки.

«Око за око. Зуб за зуб». Або «сучасною» мовою — «мародерство за мародерство, зґвалтування за зґвалтування». Можливо, така реакція і очікувана з точки зору логіки і психології війни. Але ми не маємо жити та діяти так, ніби є чадами війни. Наш отець — Отець Небесний. А наша любляча Мати — свята Церква, яка вчить нас любові та милосердю.

Легковажні земні правителі сподіваються лише на силу зброї. А наші сподівання та надія — перш за все на Бога та Його благодатну поміч. Ми знаємо: Бог посоромлений не буває. І ми постійно благаємо Бога, аби Він був поряд з нами, був посеред нас, був одним з нас.

«Дівчино, встань!» — повелів Христос доньці Іаїра. З Нього глузували. Але, за словом Спасителя, до померлої повернулася сила життя. і вона воскресла. «Устань!» — звертається сьогодні до нашої країни Христос. «Устань!» — звертається Господь до нашого народу. «Устань!» — говорить Він кожному з нас.

Відкинемо ж страх та довіримося Богові. Вслухаємося у животворче Боже слово. Збережемо й у цей, страшний час чистоту серця. Очистимо свою душу покаянням та прикличемо до неї Святу Божу Присутність. Зодягнімося у правду й утвердимо свої руки силою духу.

Христос-переможець смерті посеред нас!
І є, і буде!