Проповідь в Неділю 22-ю по П’ятидесятниці (9 листопада 2014)

«Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тому немає любові Отця…», читаємо у апостола Іоанна Богослова (1 Іоанна 2:15). А дещо пізніше, в цьому ж Посланні Євангеліст вказує й на причину, в силу якої ми не повинні любити світ: оскільки «Весь світ лежить у злі» (5,19). Як розуміти ці слова?

І чи не виходить із сказаного, що заради любові до Бога і повноти буття в Його Царстві ми повинні відмовитися від любові до всього, що нас оточує, тобто зректися любові до самого життя? Поняття «світ» двояке в християнській традиції. З одного боку, світ – це творіння Всеблагого Бога, і як такий світ відповідно є благим. А з іншого боку, світ – це гріховний образ життя, це обитель гріха. «Слово «світ» є поняттям збірним, що обіймає собою так звані пристрасті», вчить преподобний Ісаак Сирин (Слово 2-е).

Як же розрізняти прив’язаність до гріха від любові до світу, як до творіння Божого? Тут необхідно навчитися відрізняти речі від їх стану. «Страстями же ми називаємо такі речі, – пише преподобний Ісаак, конкретизуючи своє поняття «світу», – «це прихильність до багатства, до збирання будь-яких речей; це тілесна насолода, від якої походить пристрасть плотського вождеління; це бажання честі, від якого походить заздрість; це бажання розпоряджатися начальственно; це погорда величю влади; це бажання наряджатися і подобатися; це шукання людської слави, яка буває причиною злопам’ятства; це страх за тіло» (Там же).

Як бачимо, не саме по собі тіло є поганим, а пристрасті плоті. Не честь, а марнославство. Не влада сама по собі, а бажання розпоряджатися іншою особистістю… Іншими словами, поганий не світ, не тіло людини, не соціум, а той образ людського життя, що спотворений пристрастями.

Світ – Божий дар людині. І ми повинні бути вдячні Богові за цей дар, як і за саме наше життя. Але на практиці, в церковному середовищі, можна часто зустрітися із зневажливим, гностичним ставленням до життя. «Життя переповнене гріхом, – кажуть псевдо-аскети, – а, отже, життєлюбність є гріхом».

Однак для мене завжди залишиться прикладом Блаженнійший Митрополит Володимир. Він був людиною, яка вирізнялась особливим даром життєлюбства, що походив із розуміння Дару Життя як Дару Божого. Він любив спілкування, любив подорожувати, а головне, вмів побачити в житті найглибше і найголовніше: благо і красу, яку вклав в буття його Творець. «Любіть життя, – вчив Блаженнійший, – вдивляйтеся в його справжні риси, вчіться бачити під спудом гріха в житті те, що робить його справді живим, тобто красу і благо, зверненість життя до Бога».

Життєлюбність. Ми не завжди усвідомлюємо, наскільки правильно любити життя і наскільки любов до життя відповідає християнським цінностям.

«Аз єсмь Сий, Я єсмь Сущий», – відкриває Бог Своє ім’я Мойсеєві. Чому ж Богу приналежне це Ім’я? Як зауважує митрополит Макарій (Булгаков), біблійне Ім’я Сущий, на думку Святих Отців і вчителів Церкви, вказує на те, що:

• Бог у Собі Cамому вміщає всеціле буття – безмежне і безмірне море сутності;
• Бог існує від Самого Себе і через Себе, а всі інші істоти отримали своє буття від Нього;
• Порівняно з величністю Божественної повноти Буття, всі інші істоти ніби й не існують.

Я єсмь Сущий, Я є Той, Хто дійсно Існує, – відкривається Бог пророку Мойсею. А, отже, всі пристрасні припадки ненависті до життя, що час од часу виникають у людській душі – походять не від Бога, а з цілком іншого джерела.

Згадаймо один з Євангельський моментів перебування Спасителя у Гадаринській землі. Вийшовши з човна, Христос зустрічає чоловіка, який був з давнього часу одержимою бісами «і в одяг не одягнений, і жив не в домі, а в гробах». Ось як оповідає все, що трапилося далі апостол Лука:

«Він, побачивши Ісуса, закричав, упав перед Ним, і промовив голосом гучним: Що до мене Тобі, Ісусе, Сину Бога Всевишнього? Благаю Тебе, не муч мене. Бо звелів Він нечистому духові вийти з людини, тому що він довгий час мучив його, так що його зв’язували ланцюгами й кайданами, і стерегли його, але він розривав ланцюги, і демон гнав його по пустелі. Ісус спитав його: Як ім’я тобі? Він сказав: легіон, – бо багато бісів увійшло в нього. І благали Його біси, щоб Він їм не велів іти в безодню. Тут же на горі паслося велике стадо свиней; і біси просили, щоб дозволив їм увійти в них. Він дозволив їм. Біси, вийшовши з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо з кручі в озеро і потонуло» (Лк. 8, 28-33).

Опустимо інші подробиці й зосередимося на одному з моментів цієї історії. Після того, як Господь дозволяє злим духам увійти у стадо свиней, – ті змушують тварин кинутися з кручі в озеро.

«Любіть «світ цей», його блиск і розкіш, його багатство і владу», – нашіптують нам духи зла. Але от у чому парадокс. Самі злі духи світ і буття не люблять, а прагнуть до чогось зовсім іншого, прагнуть до небуття, до неіснування. Христос – Богочоловік, у Ньому палає вогонь Божества, «огнь Сущого». Але злі духи ненавидять суще і прагнуть до небуття, а, отже, зустріч з Христом для них означає муку. Дотик до Божества є для них пекельним болем …

Зло не можна зрозуміти, виходячи з однієї лише логіки. У мотивах злих істот є щось парадоксальне, ірраціональне … Що рухає злими духами? Чому вони прагнуть до небуття? «Зло не існує, – вчив блаженний Діадох Фотікійскій, – або, вірніше, воно є лише в той момент, коли його вчиняють». Ці слова авторитетного східного богослова 5-го століття розкривають нам одну з таємниць зла. Оскільки все суще отримало своє буття від Бога, в світі немає нічого злого за своєю природою. Зло – це «применшення добра», злом є не природа, а стан природи, тобто стан волі створених істот.

Мотив зла оголений в позиції «злоначальника», тобто ангела, який впав у зло першим – Люцифера. «І ця позиція Люцифера, – пише відомий православний богослов Володимир Лоський, – оголює перед нами корінь усякого гріха – гордість, яка є бунт проти Бога. Той, хто першим був покликаний до обоження по благодаті, захотів бути богом сам по собі. Корінь гріха – це жага самообоження, ненависть до благодаті. Залишаючись залежним від Бога в самому своєму бутті, бо буття його створено Богом, бунтівний дух починає ненавидіти буття, їм опановує шалена пристрасть до знищення, бажання якогось немислимого небуття».

Це прагнення до небуття у людей, полонених злом, дуже тонко підмітив у своїх романах Достоєвський. «Немає Бога», – стверджує Іван Карамазов. «Немає і безсмертя». «Навіть маленького, малюсінького». «Все – повний нуль». «Все – небуття».

Неіснування. Небуття. «Повний нуль» … Таким бачиться буття крізь оптику зла. Але немає самого небуття, і в цьому – вічна мука злих істот. Вони прагнуть до того, що існує лише в їх фантазії, до того, чого не створював Бог, а, отже, до того, чого не було, немає і не буде …

Зло спокушає нас небуттям, спокушає уявною свободою від Бога в неіснуванні. Але небуття немає, а є лише отрута зла – прагнення до того, чого немає, вічний стрибок в ніщо…

Війни. Насильство. Ненависть… На жаль, ці речі постійно присутні в людській історії навіть сьогодні, в наш освічений вік. Люди вчаться в школах і університетах. Вони читають книги і розмірковують. Їм відомо Євангеліє. І, не дивлячись на волю Бога і мудрість людську, – люди ненавидять і воюють, множать страждання і зло…

Чому так відбувається? У чому причина цього ірраціонального бажання людини здійснити стрибок у небуття, у смерть? Ось як поетично розмірковував про це в далекі 60-ті роки минулого століття Блаженнійший Митрополит Володимир:

«Дві тисячі років минуло з того великого моменту, коли на темно-синьому небосхилі вперше загорілася чудова Віфлеємська зірка, вперше осяяла небесним світлом світ мороку і гріха, вперше сповістила перебуваючому у злі роду людському нове світле життя. З тих пір багато разів у дні, коли Церква згадує народження в світ Спасителя, разом із звуками ангельської пісні чувся пекельний гуркіт війни, крики і стогони вмираючих на полі бою, плач і сльози сиріт… Гірко, прикро і важко робиться душі християнина при вигляді цього жахливого зла. Так, війна є страшне зло! Вона несе з собою страждання і смерть, розорення і загибель, порушує правильний і мирний перебіг життя, знищує плоди культури і цивілізації.

Де ж початок цього страшного лиха? Чому ж свідомими зусиллями людського розуму мир не завжди і не скрізь підтримується? У чому вихідний корінь зла, заколоту і незгоди в людському суспільстві, в чому першопричина?»

Відповідаючи на ці питання, Блаженнійший вказує на думку одного з найбільш авторитетних богословів православного Сходу – святителя Григорія Назіанзіна. «За вченням св. Григорія Богослова, першопричиною зла є той, хто першим в світобудові “осмілився призвести збурення і возніс шию проти Господа Вседержителя”, той, хто думав “про престол вище хмар” (Іс. 14,13-14), тобто – диявол”».

Як же ми можемо протистояти цим спокусам злоначальника? Як нам захистити самих себе і наш світ від крижаного дихання небуття?

Потужну ходу зла углиб нашої історії може зупинити … наше життєлюбність. Зло ненавидить життя, оскільки життя виникає від Сущого. А ми повинні любити життя, оскільки воно має своїм початком нашого Небесного Отця. Злі істоти не сприймають життя, бо в своєму житті вони залежні від Бога. А ми повинні благословляти життя, бо в них – наш зв’язок із люблячим нас Богом. Біси з вершин життя зриваються у прірву небуття. А завдання людини — з вдячністю піднести своє серце до неба — до Божественного джерела життя.

Будемо ж життєлюбними! Будемо вдячні Богові за його дивовижний дар – сповнений красою і благістю світ. Відмовимося від пристрастей, від розкоші і влади світу, але будемо щиро, від усього серця любити і благословляти життя.

Навчимо очі серця бачити в житті головне, – те, що, за словом Блаженнійшого Митрополита Володимира, робить життя справді живим, тобто його красу і відкритість Богові».

Христос посеред нас! І є, і буде!