Христос посеред нас! І є, і буде!
Дорогі брати та сестри у Христі!

26 жовтня – вибори до Верховної Ради України. Цього ж дня Православна Церква відзначає пам’ять Святих Отців Сьомого Вселенського Собору. І це — вельми символічно. Адже богослов’я Сьомого Вселенського Собору пов’язане не лише з ідеєю Втілення, але й з особливим баченням гідності та творчого покликання людини.

Людина створена вільною. Створена вільною на образ та на подобу Божу. А отже, стверджуючись або «стоячи» у свободі, за словом апостола Павла, — ми стаємо живими іконами Бога, Якому одвічно притаманна абсолютна свобода.

Саме завдяки своїй свободі людина посідає унікальне місце в універсумі. Проте, зі свободою, а точніше, зі спокусою її зректися, — пов’язана одна з найбільших спокус в історії людства.

“О, якби ми померли від руки Господньої у землі Єгипетській, коли ми сиділи біля казанів з м’ясом, коли ми їли хліб досита…” — ремствує громада Ізраїлю у пустелі (Вихід, 16,3). Проте відмова від свободи не завжди пов’язана з бажанням комфортного та ситого життя. Свобода гнітить людину ще й необхідністю обирати та нести відповідальність за свій вибір.

Люди не мають права на свободу, бо вони “безсилі , порочні, нікчемні й бунтівники”,- стверджує Великий Інквізитор . Проте, скажімо по правді: хіба уявлення цього персонажу Достоєвського не схожі на наші власні? Хіба нас самих не «обтяжує» Божий дар свободи?

«За яку партію голосувати?» «З ким взяти шлюб?» «Які книги читати та які фільми дивитися?» Чимало священників засмучується, коли чують такі запитання. Але є й такі пастирі, що зловживають довірою церковних людей та нав’язують вірним свої особисті, культурні або ж політичні, а нерідко і релігійно-політичні уподобання. Утім, найнебезпечніше не те, що у нашій Церкві є певна кількість священиків – так званих «младостарців», які не шанують свободу інших. Найнебезпечнішим є те, що, зазвичай, такі священики є найбільш затребувані, найбільш популярні.

Ми боїмося та уникаємо свободи та відповідальності. І цьому є цілком очевидне історичне пояснення. Комуністична ідея впала, але в пострадянському суспільстві досі панує більшовицька ментальність. Людина комуністичних часів звикла перекладати відповідальність за своє життя на колектив. А конкретніше — на “партію та радянський уряд”. Ностальгія за минулим звернула увагу багатьох колишніх «радянських людей» до Православної Церкви. Проте чимало з них, особливо в Росії, помилково сприйняли Церкву як інструмент у ідеологічному протистоянні із західним «суспільством споживання». В результаті виник проект перетворення Церкви на структуру, роль якої у посрадянському суспільстві буде аналогічною до ролі колишньої КПРС. «Бог дійсно створив людину вільною», вважають ідеологи такого проекту. «Але, оскільки Бог довірив справу нашого спасіння Церкві», то особистість має, так би мовити передовірити свою свободу церковному колективу, скласти її біля ніг церковної ієрархії». На перший погляд, така позиція виглядає схожою на християнську. Але насправді вона є не лише виявом інфантилізму, але й суперечить християнському розумінню свободи.

Підсумовуючи християнське Передання, відомий професор Московської Духовної Академії Олексій Ілліч Осіпов вирізняє три рівні людської свободи: метафізичну (здатність особистості обирати); зовнішню (соціальну); та духовну (свободу людини від гріха).

Перший з цих рівнів свободи, — пише Осіпов, — я би назвав метафізичним розумінням свободи. «Мова тут йде про свободу волі людини як образу Божого, про свободу, що характеризується нашою здатністю вибору, здатністю внутрішнього вибору між добром і злом”.

Другий рівень свободи — рівень зовнішній, соціальний. А свобода тут пов’язана з можливістю реалізації особистості у світі, зокрема, у суспільному житті.

Нарешті, є й третій рівень свободи — духовний. Це — влада та свобода людини над власними пристрастями. Коли апостол Павло каже “де Дух Господній там свобода” (2 Кор., 3,17), то він має на увазі перш за все цей — духовний — вимір свободи. Людина перебуває у рабстві, доки нею володіють пристрасті, та здобуває свободу, перемагаючи гріх.

Отже, людина, по-перше, має уроджену здатність обирати; по-друге, реалізує цю здатність у соціальному житті; а по-третє, покликана до втілення ідеалу свободи у своєму внутрішньому житті, де осягнення свободи відбувається через звільнення від гріховних пристрастей.

Віддаючи свій голос за ту або іншу партію, того або іншого кандидата — ми реалізуємо свої соціальні права. І, звісно, цей — політичний — вибір автоматично не допомагає нам осягнути вищий, духовний рівень свободи. Беручи участь у виборах, ми можемо лишатися рабами власних пристрастей. Більш того, у нашому житті часто трапляється так, що саме участь у політиці потьмарює наше серце цими пристрастями.

Проте небезпеки свободи не виправдовують неволі. І коли монахові свідомо личить ухилятися від політичного життя, то вірні Церкви не мають ухилятися від відповідальності за життя суспільства. Так, дійсно, свобода від гріха безумовно вища від соціальних прав людини. Так, дійсно, сучасна цивілізація базується на соціальному розумінні свободи та не до кінця розуміє справжньої — релігійної, християнської — цінності свободи. Але це ніяк не виправдовує тиранію та несвободу.

Цінність свободи — це саме християнська цінність. Варто нагадати, — пише протопресвітер Олександр Шмеман, — що поняття свободи не знали великі цивілізації давнини. «Антична Греція, наприклад, під свободою розуміла політичну незалежність міста від іншого міста, народу від інших народів, але чудово уживалася з рабством. Давній Рим створив взірцеву систему права, але варто було жменьці людей відкинути божественність імператора, як їх кинули у рів на шматування левам та розіп’яли на хрестах» .

Таким чином, Великий Інквізитор по-своєму правий, коли каже, що його ідея несвободи спирається на традицію давньої мудрості людства. Але він примудрився «не помітити» Христа та Його нове вчення про свободу людини.

Бог міг би, так би мовити, “запрограмувати” людство на добро. Бог міг створити людину такою, щоб вона не мала самої можливості впасти у гріх. Натомість Творець створив людину за власним образом, як власну ікону, тобто вільною. А коли людина втратила у собі образ Божий та свободу через гріх, то Бог оновив наш образ втіленням Першообразу — втіленням Божественного Слова та Сина.

Свобода це Божий дар, і стояти у ній — не просто, бо вимагає зусиль волі та духу. Українське суспільство складає сьогодні історичний іспит на здатність жити у свободі. Перед нашою країною стоять надзвичайні за своєю складністю історичні завдання. Ми маємо захистити територіальну цілісність та суверенітет власної держави, здійснити політичні й економічні реформи, що допоможуть нам увійти до європейської спільноти. Утім. наша недавня історія засвідчила, що Бог не хоче, аби наш вибір свободи був невільним та неусвідомленим. Хоча у руках колишнього голови нашої Держави були зосереджені надзвичайно ефективні інструменти впливу, тиранові так і не вдалося підписати історичний документ про Асоціацію з Європейським Союзом. Чому так сталося? Що змусило Януковича відмовитися від підписання цього надзвичайно вигідного для його політичного майбутнього документу? Ці питання сьогодні частіше за все ставлять журналісти та політологи, проте незрозуміле для свідомості політичної є цілком очевидним та зрозумілим для свідомості релігійної. Підписати Асоціацію йому завадило Боже бажання бачити вибір нашого народу вільним та усвідомленим.

Анексія Криму, війна на Сході… На жаль, на шляху до свободи нам усе ж не вдалося уникнути тяжких історичних випробувань. Проте сьогодні, коли ми всі об’єдналися, аби надати відсіч агресору, — в нашій країні нарешті виникли соціальні реалії, про які ми мріяли впродовж багатьох років: справжня політична нація та справжнє громадянське суспільство.

“Людина є загадкою всесвіту, і, можливо, найбільшою загадкою”,- писав свого часу філософ Микола Бердяєв, який вважав, що “тайна людини” полягає у Божому дарі свободи . Що ж означає тоді зректися власної свободи та відповідальності, яка з нею пов’язана? Зрікаючись свободи, ми втрачаємо свою унікальність та перестаємо бути живими іконами Божої свободи. Зрікаючись свободи, ми втрачаємо свою гідність та перетворюємося з творців історії на об’єкт диявольських маніпуляцій. Адже не Бог, а саме диявол прагне відібрати у нас свободу та богоподібність. Не Бог, а саме диявол бажає бачити людину такою, що втратила красу та гідність Божого образу.

«За кого голосувати?» — запитують чимало вірних у своїх парафіяльних священників. «Голосуйте за свою свободу» — відповів я, не вказуючи персоналій, нещодавно на аналогічне запитання власної матері. Кожній людині властива свобода вибору, коли вона робить свій вибір на основі власних свободи та відповідальності.

Ми не ідеальні, й нам властиво помилятися. А отже, ми можемо віддати свій голос не за кращих… Проте це буде наш вибір і наш власний досвід суспільного життя. Корупція, безвідповідальність, порушення етичних норм… Усе це стало мало не обов’язковим елементом сучасної української політики. Але Революція Гідності та кривава трагедія на Сході показали нам й інший вимір суспільно-політичного життя України: благодійність, солідарність, співчуття, милосердя, патріотизм.

Праві та ліві. Багаті та бідні. Українці та росіяни, та ще більше 100 національностей: усі вони чада Христової Церкви, і усі вони — діти нашої спільної матері-України. Але перед кожним з нас сьогодні стоїть величне завдання — зберегти свою власну свободу та захистити суверенітет та свободу нашої спільної держави.

Будемо ж йти вперед та не озиратися назад. Не шукаймо величі у зовнішньому. Не тужімо за величчю імперії, якій Бог попустив занепасти. Бережімо свою гідність та пам’ятаємо: Бог покликав нас до буття, аби ми були живими іконами Його свободи.

Обираймо свободу для себе та свого народу, але не забуваймо про справжній — духовний — вибір цього поняття. Бережімо свої політичні права та свободи, але пам’ятаймо, що за словом євангеліста Любові Іоанна, «зробити нас вільними» може лише «пізнання істини», тобто життя у Христі Ісусі.

Христос посеред нас! І є, і буде!