ПРО ГЛУХІСТЬ ТА НІМОТУ ЗЛА
Проповідь у Неділю 4-ту Великого посту
(17/30 березня 2014 р.Б.)
На відомій картині Рафаеля «Преображення» зображено ніби два «поверхи» існування людства. На горі Фавор — Господь і слава людства, увібраного в Божество. Унизу – біснуватий отрок і розгублені учні, не здатні самостійно його зцілити.
Слава та приниження. «На горі — величне явлення слави Божої. Під горою — глибоке приниження людини, поневолення силою бісівською».
Згідно з літургійною традицією, сьогодні в церкві читається уривок з Євангелія від Марка, де оповідається про зцілення біснуватого отрока.
Але ми зараз утримаємося від тлумачення всього уривка, а зосередимося лише на одному аспекті історії про зцілення біснуватого. Ми спробуємо поговорити про зло як обмеженість і самодостатність…
«Душе глухий і німий, — звертається Господь до духа нечистого, який оселився в біснуватому, —Я тобі наказую: вийди з нього і більше не входь у нього».
Чому Господь називає демона «глухим і німим»? Як вважають біблеїсти, тут ідеться про специфічне уявлення про демонів за часів Христа. Проте слова Спасителя свідчать і про щось значно масштабніше та універсальніше, ніж демонологічні уявлення того часу.
Слова Господа свідчать про певну загадку зла. Глухість і німота — це ознаки буттєвої самотності людини. Ознаки того, що вона не чує і не бачить іншого, а живе «сама в собі»; так, ніби Бога та інших людей просто не існує.
Християнське вчення стверджує, що зла як такого, як окремої природи — не існує. Творець усього, що існує — Господь. Але Бог не створював зла, а отже зло як природа — не існує. Зло — це стан волі ангела або людини, які відкинули Бога та Його волю. Зло виникає до створення людини, у світі ангельському. А отже, його походження приховане від нашого погляду, оскільки Біблія подає духовну історію всесвіту з точки зору спасіння людини.
Проте загадка виникнення зла відкривається нам через нашу власну історію і через наш власний гріх. Зло поширюється на світ людини в момент гріхопадіння, коли Адам і Єва погоджуються на запропонований їм змієм експеримент самодостатності.
Дерево пізнання добра і зла — це біблійний образ. Його можна адекватно перекласти на сучасну мову як дерево «пізнаннЯ усього». Господь створив людину, щоб вона, стоячи в осередді світу, — на межі чуттєвого та умоглядного буття, — об’єднувала цей світ у своєму спогляданні. Людина була створена не лише як вінець світу, але і як його центр.
Проте пізнання Адама відбувалося з Божої ласки. Адам пізнавав світ, перебуваючи в єдності з Богом: як Його творіння і як Його чадо.
Спокуса змія, в образі якого персоналізується у біблійній оповіді зло — це спокуса самодостатнього пізнання світу. Те, що Бог надав Адамові як дар, диявол пропонує узурпувати та привласнити. Це спокуса «приватної влади» над світом. Диявол пропонує Адамові самодостатність і незалежність від Бога.
Адам принаджується цією ілюзорною самодостатністю. Він намагається скуштувати плоди «дерева пізнання усього» самостійно; діючи так, ніби його буття тепер дійсно не залежить від Бога.
Так через спокусу ілюзорної абсолютності у світ людини входять його найбільші вороги: страждання та смерть, які стають неминучими після того, як розірвано живий зв’язок між людиною і джерелом його буття — Богом.
Святе Письмо розповідає про цю вселенську катастрофу приховано, за допомогою образів. Проте, завдяки цим образам, нам стає зрозумілою суть: а саме те, що було причиною падіння людини.
А як же виникло зло в ангельському світі, про який переважно мовчить Біблія?
Щоб відповісти на це запитання, нам треба згадати про те, чим і як спокусилася сама людина.
Описуючи можливе виникнення зла в ангельському світі, митрополит Сурозький Антоній (Блум) розповідає нам запозичену у древніх отців історію про зачарованість світлом: Ангели були створені ніби кришталики, що пропускають через себе світло й віддзеркалюють його, осяваючи все довкола. Але вони були живими та особистісними істотами. А отже, вони мали не лише віддзеркалювати світло, а й долучатися до повноти Божества, не втрачаючи при цьому власної особистості.
Ці дивні істоти долучалися до Божого Світла, вбирали Його в себе, ставали щодалі прекраснішими та прозорішими. І от в якусь мить (хоча це слово й недоречне, коли ми оповідаємо про буття ангелів) вони захиталися. Вони ніби закохалися у Світло, з яким вже встигли ототожнити себе. І ангелам ніби стало шкода втрачати те, що вони вже мали заради того, аби йти назустріч невідомому. В якусь мить їм ніби стало страшно: а що станеться, якщо наступної миті Господь відбере у них Світло, яке вони вже так полюбили?
Історія, яку тут оповідає митрополит Антоній слідом за давніми християнськими письменниками — це трагедія невдалих стосунків з Богом. Трагедія особистості, яка в певну мить не змогла виконати Божий заклик до самозречення. Тому все, про що ми тут говоримо, — це лише Образи, що натякають на справжню тайну особистих стосунків та їх втрати.
Примножуючи ці Образи, владика Антоній нагадує нам давнє оповідання з грецької міфології.
«Прекрасний юнак побачив своє відображення у воді струмка і так захопився своєю красою, що не міг відвернути від свого зображення погляду, і так помер, бо виявився нездатним закрити очі на свою власну красу».
Щось подібне, можливо, сталося і з ангелами. Деякі з них занепокоїлись: як я можу відректися від того, що в мене є, що є таким чистим, світлим, прекрасним, таким божественним, заради того, аби зростати в нову міру?
І в той момент, коли ангел Божий задивився на себе і ніби відвернув свій погляд від Бога, відмовився забути про себе, аби знати лише Бога, — він став тварним до кінця, поринув у свою тварність, і втратив своє спілкування з Богом.
Він став іншою істотою, що вже не має спілкування з Богом. Істотою, що вже не об’єднана з Богом, а існує окремо. Він стояв перед Богом, лицем до лиця, але вже змарнілий, чорний на лице, заручник своєї тварності. А бути заручником своєї тварності у відриві від Бога — означає поринути у зло, у смертність, у руйнування. Це і сталося з деякими ангелами, яких ми тепер називаємо бісами».
Митрополит Антоній тут геніально оповідає про цей момент перетворення світла на темряву. Але, тим, кому ця розповідь здається надто міфологічною, пропоную згадати про власний досвід молитви — справжньої і хибної.
У кожного з нас є власний досвід богоспілкування. Кожен з нас хоча б кілька разів за життя відчував: його молитва почута Богом, а Сам Господь ніби зійшов з неба і став поруч, став близьким, даючи нам на власному досвіді відчути дихання Свого Духу.
Такої миті нас охоплює невимовна радість, і ми одразу ж забуваємо про себе та свої відчуття. Однак вже через деякий час, коли ми ніби повертаємося до себе після зустрічі з Богом, — наша молитва і наші стосунки з Господом проходять неабиякі випробування.
Річ у тім, що після такої благодатної молитви наша увага ніби сама собою спливає від Бога до власних відчуттів, власної релігійної пам’яті.
Якщо раніше ми відчували тугу за Живим Богом, то тепер до нас приходить туга за тим станом, який ми зазнали під час молитви. Іншими словами, туга не за Богом, а за власними переживаннями, які ми тепер намагаємося штучно відтворити.
Ми намагаємося молитись у тій самій позі, що й того разу, коли відчули благодатну присутність Живого Бога. Підбираємо ті сАмі слова. Чекаємо на ті сАмі відчуття… І якщо наш стан не помітить духівник і не наверне на шлях правильної молитви, правильних стосунків з Богом, то на нас чекає диявольська пастка релігійного егоїзму.
Адже тепер усі наші зусилля будуть скеровані на спробу досягнути благодатного стану самостійно. Не за Божою ласкою, а за допомогою певних психосоматичних вправ…
Ніхто з нас, сподіваюся, не є «глухим» і «німим» до кінця. Проте кожного разу, коли ми йдемо від Живого Бога в пошуках молитовної самодостатності — ми втрачаємо Божу благодать.
Адам не був створений самодостатнім. Його буттєвий устрій передбачав постійну зверненість до Бога, постійну відкритість до Божої благодаті та постійну боротьбу за неї.
Саме тому Адам не просто жив, а жив перед Лицем Божим. І саме тому Бог створив Єву, яка стала для Адама ще одним полюсом його буття; ще однією (крім Бога) особистістю, заради якої Адам мав жити у спілкуванні.
Одного разу ми з вами вже говорили про те, як дивно відреагував апостол Петро на з’явлення Божої слави на горі Фавор.
«Господи! Добре нам тут бути; коли хочеш, зробимо тут три намети: Тобі один, Мойсеєві один і один Іллі».
Апостол Петро тут ніби пропонує Господу забути інших учнів і стражденних, що чекають на них унизу, і залишитися тут назавжди. Це — голос розгубленості, страхУ. Проте це і голос релігійного індивідуалізму, голос егоїзму, замкненості. Що ж відповідає Господь Петрові? Як свідчить Євангеліє, Іісус Христос не відповідає на цю репліку Петра, однак слідом за нею звучить голос Небесного Отця: «Цей є Син Мій Улюблений».
Пропозиція апостола Петра передбачає усамітнення на горі Фавор для Господа та апостолів, які споглядають Його Славу. А голос Отця відкриває таємницю буття, навпаки, максимально відкритого для інших. Адже Син є Сином лише стосовно Отця, а Отець є Отцем лише стосовно Сина та Духа.
Максимальна відкритість особистості на Божій горі. І максимальна закритість людини, враженої гріхом внизу. Чудо спілкування на горі. І трагедія «глухоти» та «німоти» внизу.
Це не лише два «поверхи» існування, як може здатися мистецтвознавцю, який би досліджував композицію картини Рафаеля. Це — два різних способи існування. Два способи буття людського роду: людина райська і людина пекельна, людина перед Лицем Бога і людина, яка намагається стати самодостатньою.
Просімо ж Бога, аби Він силою Своєї любові зцілив наше буття, звільнивши його від гріха, від вад «глухоти» та «німоти».
Будемо молитися до Господа, щоб Він зі Свого невимовного милосердя навчив нас, як любити Бога більше, ніж Боже світло та інші дари Його благодаті.
Відкриємо свої очі й побачимо в ближньому Христа. Звільнимо свої уста від духа німоти, а серце від духа «глухоти». Перебуваймо з Господом на горі Фавор, ніколи не забуваючи про те, що ми покликані не до привласнення, а до спілкування, не до володіння, а до жертовності.
Відкриємось Божій Присутності!
Христос посеред нас! І є, і буде!