“Кожному ж iз нас дана благодать у мiру дару Христового” – каже нам апостол Павло сьогодні. Ці слова перегукуються із євангельською притчею про таланти, яку повторювати я не буду, ми всі її чули вже багато разів, і добре її пам’ятаємо.
Святитель Іоан Золотоустий дуже влучно коментує цей рядок: “Немає сенсу розбиратися, чому один з нас отримав більше, а інший – менше, бо все це, себто всі отримані наші таланти ведуть до можливості створення”.
Коли Господь створив людину у шостий день, то Він наділив людину деякими Своїми якостями, Своїми рисами. Так, ми віримо в те, що Господь є Дух, що Він всемогутній, всюди присутній, він перебуває поза часом і простором. У нас таких рис немає. Але він дав нам наступне: життя, любов, свободу і креативність.
Ми не можемо творити світи, як це робив Господь. Але давайте озирнемось навколо. Все, що ми бачимо біля себе – це все створили ми. Цей величний собор спроектував архітектор, а його бачення втілили в камені будівничі. Цю внутрішню соборну красу створив дизайнер, а втілили оздоблювачі. Ці мозаїки створив іконописець, а втілили майстри-каменярі. Цей парк, який навколо храму, розробляли озеленювачі, внутрішні комунікації проклали електрики і сантехніки, а особливу, живу красу на свята нам дарують витвори флористів. І якщо ці всі роботи розділені між собою, то це не зменшує внесок якогось окремого професіонала, бо в комплексі фінал являє нам те, що ми бачимо, і в чому зараз фізично знаходимось.
Наділяючи кожну людину окремими внутрішніми якостями, Господь нікого особисто не применшує. Навпаки, Він Своїм мудрим промислом створює ідеальну сінергію доповнення одне одним у соціумі.
Я згадував у своїй різдвяній промові про волхвів, які не знали один одного, але разом вони зробили велику справу принесення дарів Новонародженому Немовляті. Так само і ми, кожен своїм шляхом, робимо свою особисту справу, торуючи до кінцевої мети – спасіння.
Тут я, як мандрівник, маю дуже яскравий приклад. Із Києва до Львова залізницею можна дістатись кількома різними трасами – через Вінницю і Тернопіль, південною трасою, або через Коростень і Ковель північною, поліською трасою. Якийсь із цих шляхів коротший і зручніший, але дорожчий, а якийсь довший і складніший, але дуже потрібний для мешканців тієї місцини, для якої той потяг є єдиною можливістю досягти кінцевої мети подорожі. Є такі потяги, які на шляху з Києва до Львова не мають зупинок, або мають одну чи дві, а є такі, які зупиняються у кожному населеному пункті. І люди, які долучаються на посадці, радіють цій можливості сполучення.
Так і на тому шляху, який нам окреслив Народжений, Охрещений і Воскреслий Христос. Ми можемо йти до спасіння абсолютно різними методами. Хтось проповідує своїм життям, хтось – своїм покликання священства, хтось – справами благочестя, хтось – милостинею і милосердям, донатами і благодійністю, хтось – захистом Богом дарованої держави, хтось – на державній службі, лікуючи хворих,або піклуючись про своїх співгромадян, підтримуючи в належному стані комунальні мережі, і так далі, і так далі. І якщо наш шлях стає, на нашу думку, довгим і важким, то давайте спробуємо згадати ці апостольські слова: “кожному ж iз нас дана благодать у мiру дару Христового”. І використовуючи ці таланти, цю Божу благодать, надану нам, ми обов’язково зможемо досягти жаданої мети. Звісно, якщо ми не закопаємо ці надані нам таланти. Але я вірю в вас, і хотів би бути впевненим, що такої прикрості серед нас не станеться.
Амінь.
Протодиякон Дмитро Самойленко