Настав Великий піст – час, коли багато православних згадують про те, що вони християни, а раз так – ідуть до сповіді. Навантаження на священиків у ці дні, як правило, зростає колосально й особливо збільшується на Страсній седмиці. Чого тільки не доводиться вислухувати духовенству в ці дні!

Для одних сповідь – проста формальність, вони знають, що раз на рік її треба проходити, і не надто переймаються тим, щоб покаяння виражалося в самому житті, а не тільки в словах. ?Пробитися? до душі таких людей буває дуже важко. Людина впевнена, що робить все правильно, ?як належить?, а виходить, і благовоління Бога їй як би ?гарантоване?. Такі, що сповідаються найчастіше промовляють шаблонний набір фраз: ?грішна всім: словом, ділом, помислом?, а як почнеш розпитувати докладніше, то виявляється, що ніяких реальних гріхів за собою людина не бачить. А якщо й називає щось, то починає з порушення посту, сидіння перед телевізором, використання косметики чи носіння штанів (жінки), тобто гріхів, м?яко кажучи, другорядних, якщо взагалі гріхів. Чи не провина в цьому почасти численних ?посібників? для підготовки до сповіді з переліками гріхів? Адже Богу потрібен не звіт про кожний неправильний крок, а поворот на путь, що веде у вірному напрямку. А якщо дійсно згрішиш, а не пчихнеш не в ту сторону, то не забудеш гріха, поки не зживеш його покаянням.

Інші, котрі приходять регулярно, перетворюють сповідь у розповідання історій з життя, де довідаєшся про всіх і все: питущого чоловіка, неслухняних дітей, божевільних сусідів, зловмисників і чаклунів. Тільки от своїм гріхам у таких розповідях місця, як правило, не знаходиться. А якщо своїх гріхів не видно, у чому каятися й навіщо взагалі приходити до сповіді? ?Задовольнити? релігійне почуття, реалізувати потребу бути вислуханим, імітувати ?заняття духовністю?? Не про це сповідь, як не про це і все християнство…

Інші, що прийшли до сповіді вперше чи після багаторічної перерви, почувають себе непевно, оскільки не знають, що саме і як слід говорити, а завдяки розповідям своїх воцерковлених знайомих або читанню відповідних брошур думають, нібито для прощення гріхів потрібно знати особливу ?церковну? мову. І отут дуже важливе співчуття й підбадьорення священика, здатного підтримати, а не відлякати людину, що кається. Часто буває так, що людина, котора прийшла на сповідь, думає, нібито гріхи її унікальні, неповторні, і що, почувши про них, священик неодмінно здивується (?як можна?!?), а то й засудить. Але от що цікаво: я служу вже більше 13 років, і за цей час практично не зустрічав жодного ?оригінального? гріха. Все, про що говорять на сповіді, вже було в історії, і було неодноразово. Це вражає, але після біблійних часів людство нових гріхів не винайшло. Зовнішні умови життя, його темп і уклад перемінилися до невпізнанності, але страсті, що долають людину, все ті ж. Анітрішки не змінилися злість, заздрість, осуд, похіть, жадібність, властолюбство, гординя… Чи ось, наприклад. Чоловік зібрався йти від дружини й говорить їй слова, які, як йому здається, є плодом його гіркого життєвого досвіду: ?Там мене розуміють, там ідеальні стосунки, я взнав, що таке свобода…?. І не знає він ще, що точно такі ж слова чули багато й багато жінок, чоловіки яких коїли перелюб. Висновок? Гріх нудний і геть-чисто позбавлений творчості й оригінальності. Чого не скажеш про любов і творення добра.

Якщо буде дозволено сказати про той тип сповіді, який ?люблять? чути священики, то це – відповідальна розповідь про гріхи, поєднана з твердим наміром внести корективи в подальше життя. Такі сповідальники – плід доброго пастирства або самовиховання. Сповідальник в такий спосіб дійсно розуміє, що не списки провин він приносить Небесному Отцю, а приходить до Нього з обіцянкою бути вірним сином і спадкоємцем Царства, а для цього – виправляє, ?випрямляє? життя. Навчитися такій сповіді дуже просто. Треба тільки всерйоз сприймати Євангеліє і свою віру, і пам?ятати, що наше ставлення до Бога найкраще перевіряється через повсякденне життя.

Священик Андрій Дудченко