Христос посеред нас! І є, і буде!

Під час візиту до однієї з єпархій, нині покійний Блаженніший Митрополит Володимир мав зустріч з духовенством.

«Владико, – запитав один священик, – а як ми маємо ставитися до розкольників?» – «З любов’ю», – відповів Митрополит Володимир. – «З любов’ю?..» Той, хто запитував, явно не чекав такої короткої настанови, тож вимагав детальніше розтлумачити смисл відповіді. «Але ж вони в нас храми забирають! А ви кажете: «з любов’ю»?». «Храми, кажеш, забирають? А чи не винні ми самі, що люди від нас ідуть? У собі самих треба шукати причину розколу. Від добра не бігають. А чому з любов’ю? Та тому, що пастир добрий, якщо він добрий, то він душу свою покладає. І з любов’ю це робить до овець, хоч і заблукали. Та й згадай слова Христа Спасителя: «Також маю Я інших овець, які не з цієї кошари, Я повинен і їх припровадити».

Кожного разу, читаючи ці євангельські слова, згадую цю історію та здивованого священика.

«Мій Бог. Моя Церква». На жаль, ці слова часом означають не міру нашої близькості до Бога, а наш релігійний егоїзм, бажання все й усюди розподіляти на «своє» й «чуже». «Я люблю все канонічне», – розповів якось про свої релігійно-естетичні уподобання один причетний до політики добродій, накриво ледь вимовляючи слово «канонічне». А, помітивши в моєму погляді здивування, поспіхом уточнив свою думку: «Хоч я й не читав Біблію цілком, я намагаюся святити паски лише у правильних церквах».

Українське суспільство досить релігійно. І, на жаль, суспільство це розділене не лише за політичними принципами, але й релігійним, по конфесійної приналежності. Сприяють цьому розділенню, на превеликий жаль, і деякі пастирі, ділячи людей на своїх і чужих, благословлених і проклятих, врятованих і не врятованих, верша Суд Божий вже самостійно тут на землі, забуваючи, що «Дух дихай, де хоче».

На жаль, незважаючи на високу релігійність в цілому, суспільство наше релігійно не богословськи, не внутрішньо, а зовнішньо-обрядово.

Для багатьох спасіння залежить виключно від того, чи правильно ми обрали храм, до якого ходимо щонеділі. На жаль, цієї спрощенської логіки дотримуються сьогодні багато людей, які забувають про те, що без справжньої Євангельської віри і справжнього Євангельського воцерковлення наше спасіння неможливе. «Вони вийшли від нас, але не були наші: бо якби вони були наші, то залишилися б з нами» (1 Ін. 2, 19). Вживаючи ці слова апостола щодо тих, хто відокремився від церковної повноти, ми часто забуваємо про інші слова Писання, слова Самого Христа, які звучать сьогодні під час богослужіння: «Й інших овець маю, які не з цього двору, і тих Мені треба привести; і голос Мій почують, і буде одне стадо і один Пастир» (Ін. 10, 16).

Чому в Церкві мають місце розділення? Відповідаючи на це питання, історик посилатиметься на історичні обставини, а пастир Церкви зауважить зменшення любові. «Хто винен?» Це одвічне питання християнство вирішує у дусі любові, коли кожен із нас, самокритично вдивляючись у глибину власного серця, має відповісти: винен, насамперед, не хтось інший, а саме я, слабкість моєї любові, сліпий егоїзм моєї релігійності…

Ми звикли формулювати постулати православ’я через його відмінності від західного християнства. «На відміну від католицизму, – звикли розмірковувати ми, – православ’я передусім наголошує на соборності церковного устрою. А на відміну від протестантизму, православ’я зберегло традицію Давньої Церкви…». Проте час «порівняльного богослов’я» далеко в минулому. За доби неминучого секуляризму та глобалізації, відмінності західного і східного християнства не так важливі, як раніше. Головним питанням нашого часу стає питання про саму сутність і особистий вимір нашої віри.

«Що є головним у твоїй вірі? Чи змінює вона твоє життя і як саме? Чому особисто ти належиш до Церкви?» Прагнучи дізнатися про християнство більше, наші сучасники не соромляться формулювати свої запитання у незручному для нас особистому форматі.

Ось один з сумних прикладів, який мені розповів знайомий священик: «Якось, казав він, – на прохання прихожан мені довелося вітати з Різдвом групу людей із синдромом Дауна. Привітати з Різдвом? Запросто! Адже я робив це у житті неодноразово. І ось я віч-на-віч із учнями. На думку спадають тексти, що ними я звик оперувати на проповіді у власному приході, де збираються переважно люди з вищою освітою. Я жваво вимовляю кілька «готових» фраз… І відчуваю, що моя мова і мої фрази тут геть недоречні. Мене слухають і не розуміють… Я намагаюся пояснити цим людям найзрозуміліші, здавалося б, взагалі-то речі про значення Втілення і спасительної Смерті Христової… І бачу, що мої слова безпорадні… Бачу, що ці слова зараз ніяк не можуть засвідчити те, у чому насправді полягає моя віра… Я спробував змінити свою мову. Спробував забути про християнську філософію і говорити лише про найголовніше і лише в особистому аспекті. І раптом один з моїх слухачів поставив мені найпростіше запитання, яке знищило всю мою псевдо-проповідь: «Дядю, а якщо твій Бог справді помер за нас, чому ж ти не плачеш?!»».

Ця сумна історія є свідченням того, що християнство – це завжди особисте ставлення і особисте переживання. Чи багато змінює в нашому житті те, що ми обрали «правильну» віру і «правильний» храм? Чи багато значать слова про Христа розіп’ятого без сліз? Чи великою є цінність нашого християнства, якщо ми детально знайомі з історією Церкви і вченням Святих Отців, але не здатні впустити в серце сам дух Євангелія? Чи можемо ми стверджувати, що є християнами, якщо слова Христові, що їх передає Євангеліє, досі здаються нам якимось невиправданим перебільшенням чи потоком метафор?

Найчастіше ми опиняємося в Церкві не випадково, а з огляду на внутрішню потребу. У певний момент свого життя ми розуміємо, що наш особистий егоїзм і самодостатність зрештою приведуть нас лише до нашої особистої смерті. Настає мить протверезіння. Ми відмовляємося від егоїзму і приходимо до Церкви, де навчаємося «жити помираючи», тобто відмовляючись від себе…

Але спокуса егоїзму не була б настільки великою й могутньою, якби егоїзм мав суто індивідуальний характер. На жаль, нерідко сьогодні, відмовляючись від егоїзму індивідуального, ми непомітно для самих себе приходимо до егоїзму колективного і навіть «релігійного».

Якось до мене на зустріч попросився один учений муж. Налаштувавши мене на довірчий лад, він записав нашу приватну розмову на диктофон, а пізніше передав запис третім особам… Вчинок, м’яко кажучи, дивний, але я б не поспішав засуджувати цю людину. Річ у тім, що, діючи таким чином, він намагався захистити власне розуміння церковної правди і справедливості…

Щось подібне нерідко відбувається і з нами, коли ми перебуваємо на початкових стадіях воцерковлення. Ми розуміємо, що егоїст не наслідує Царства Небесного. Та водночас наївно вважаємо, що колективний чи релігійний егоїзм можна виправдати. Та чи справді це так? «Звісно, релігія теж може бути егоїстичною, теж може бути зайнята лише собою, своїм. – Пише отець Олександр Шмеман, – Але важливо зрозуміти, що така релігія, хоч би скільки прикривалася християнством і його термінологією, ніколи по-справжньому християнською не буде. Адже все християнство – у прориві крізь страшну твердиню егоїзму до тієї любові, яку, за словами апостола Павла, вилив у наші душі Бог. Саме ця любов і є новою, останньою і вічною Його заповіддю. Про неї – все Євангеліє, уся наша віра».

Проблема розколу або церковного розділення – це проблема нашої любові, а, точніше, її немочі. Слова Христа про «інших овець» і Його притча про вівцю загублену свідчать про те, що любов Бога є універсальною і поширюється на всіх, включно з тими, кого ми вважаємо своїми опонентами, противниками і навіть ворогами. «Люби ворогів своїх, долай ворогів Вітчизни, цурайся ворогів Божих». Я не ставлю під сумнів авторитет святителя Філарета Московського, якому належить ці слова, проте вже не раз помічав, як цими словами намагаються виправдати власні небажання і невміння прощати й любити… Слідувати цим словам святителя може лише той, хто зумів відокремити власне почуття неприязні від «ворога Вітчизни» чи «ворога Божого». Проте чи здатні ми на це? Чи не намагаємося поспішно проголосити ворогами власної Церкви або країни тих, до кого відчуваємо суто власну ненависть?

«Я є двері: хто через Мене увійде, той спасеться, і увійде, і вийде, і пасовище знайде», – каже Христос (Ін. 10, 9). І закликає, щоб крізь ці двері у єдність із Отцем увійшли не лише ми, зібрані ним у «цьому дворі», а й ті, кого Божа любов закликає ніби «здалеку». Господь любить і нас, і інших. Він поширює Своє милосердя і на праведних, і на грішних. Бог бажає спасіння кожного з нас. У Нього немає тих, кого б Він не хотів бачити у Своєму Царстві Світла. Є лише ті, хто сам не хоче прийти на шлюбну учту… Проте, потураючи власній гордині, ми часто намагаємося самовільно посісти місце вартового Божого милосердя і не пускати до раю тих, кого ми не хотіли б там бачити: тих, хто «помилився» храмом, тих, хто сповідує альтернативні нашим політичні цінності, тих, хто не згодний із нашим розумінням церковності…

Як тут знайти «золоту середину»? Як навчитися одночасно зберігати вірність церковному Переданню і Христовій заповіді любити? Якби я зараз запропонував вам певний готовий рецепт, то таким чином насмілився б підмінити Божу заповідь хитромудрою «політтехнологією»… Любов – це ризик, адже любити можуть лише вільні. Тому тут не може існувати готових рецептів, які звільняли б нас від ризику «помилитися» в любові, тобто полюбити негідного і дати свободу тому, хто скористається нею хибно… Та чи можемо ми відмовитися від любові тому, що це «занадто ризиковано»? Чи можемо ми уникнути ризику свободи в любові, якщо на цей ризик іде Сам Бог, який наділив нас свободою і чекає від нас любові у відповідь?

Господь не вимагає від нас, аби ми «правильно» розпоряджалися долями інших. Він не вимагає від нас, аби ми вершили Його суд і виносили остаточні вердикти… Христос чекає від нас лише справжньої любові. Ми маємо щиро, всім серцем любити і Церкву, чиї давні канонічні традиції так шануємо, й інших людей, котрі нерідко хибно користуються своєю свободою і порушують ці традиції. «Й інших овець маю, – чули ми сьогодні з вуст Самого Спасителя, – які не з цього двору, і тих Мені треба привести; і голос Мій почують, і буде одне стадо і один Пастир». Не будьмо ж закривати уста Христу й уші вівцям. Покладаймо ж надію на силу Божої любові та благодаті, яка одна здатна подолати наше розділення і привести нас під омофор Єдиного Пастиря – втіленої Божої Любові, Христа-Спасителя. Просімо щоденно у Бога духовних сил, аби любити і прагнути єдності. Пам’ятаймо, що справжня єдність можлива лише у Христі і лише в Його Царстві. Любімо по-справжньому Христа і в Ньому, через Нього, Ним – любімо всіх людей, яких зустрічаємо на своєму життєвому шляху.

Любов Христова нехай пребуде з усіма вами.
Христос, податель єдності й любові, посеред нас!
І є, і буде!

8 березня 2015 р.